Альбіна – маленьке, непримітне швейцарське село в кантоні Вале.

У 2017 році її жителі провели голосування за роздачу грошей всім тим, хто погодиться жити в селі протягом мінімум десяти років.

 

У цьому крихітному селі проживає близько 240 чоловік.

Село знаходиться під загрозою зникнення.

В останні роки вона переживає занепад, що призвело до відтоку місцевих жителів.

Залишають село в основному молоді сім’ї.

Багато будинків використовуються тільки для відпочинку.

За останні кілька років виїхало три сім’ї, сільська школа не дорахувалася вісьмох дітей, тому її довелося закрити.

У селі залишилося тільки сім дітей, які їздять в іншу школу за 20 км.

Місцеві жителі вимагають від влади привабити в село людей, не дати йому остаточно спорожніти.

Ось що придумала влада: сім’я з чотирьох осіб, яка захоче купити або побудувати будинок в Альбені, отримає $ 25 000 на кожного дорослого і $ 10 000 на кожну дитину.

Якщо ви коли-небудь мріяли жити в Європі, – це прекрасна можливість!

Однак слід виконати певні умови.

Взяти участь в цій «акції» ви можете, тільки якщо вам менше 45 років.

Також ви зобов’язані прожити в селі не менше десяти років.

Мінімальна ціна власності, яку ви купуєте або будуєте, повинна становитиме 200 000 франків ($ 202 тисячі).

Обов’язкова умова – вона повинна бути вашим постійним місцем проживання.

Гроші ви повертаєте комуні тільки в тому випадку, якщо покинете село раніше обумовленого терміну.

Комуна буде платити гроші до спеціального фонду. В рік потрібно зібрати 100 000 франків (близько $ 101 тисячі).

«Це інвестиції в майбутнє села», – йдеться в бюлетені. Молоді сім’ї повернуть в село життя і процвітання.

Вони будуть платити податки, вкладати гроші в будівництво нового будинку або купівлю вже готового житла, витрачати кошти в місцевих магазинах.

Можливо, сільська школа відкриється знову.

Які ж переваги проживання в Альбінене?

Чисте гірське повітря, прекрасні пейзажі, багато сонячних днів, термальний курорт в Лейкербаде (знаходиться всього в шести кілометрах від Альбіни).

А така ось там осінь.

На жаль, робочих місць в селі не так багато, але всього за півгодини їзди від неї знаходяться міста Виш і Сіон.

Гаразд, всім бажаючим доведеться піти на деякі жертви, але ми думаємо, що це гарне місце варте того, чи не так?

Що їли козаки

Характер харчування козаків обумовлювався не тільки смаками окремої особи, а й її матеріальними статками, релігійністю, частково, особливостями місцевості, де вона мешкала. Загалом же українська кухня відзначалася достатньою різноманітністю. На столах простого люду переважала груба рослинна їжа з городу, ланів, саду, лісу: столовий буряк, капуста, огірки, цибуля, яблука, груші, ягоди, гриби, горіхи тощо. Картопля з'явилася в Росії десь на початку XVIII ст., а в Україні її поширення припало на другу половину століття. У Києві (на Подолі й у Кловській долині) були великі сади шовковиці, щоправда, переважно для технічних потреб - виробництва шовкових тканин. Можновладці могли дозволити собі вживати привезені з далеких країн продукти: чай, каву, імбир. "Щоденні записки" Я.Марковича зафіксували "присилку" його авторові в квітні 1730 р. 50 кущів персика. Отже, вже на той час ця теплолюбива культура була добре відома в Гетьманщині.

Окрім того, заможні верстви частіше, бідні - рідше (переважно у великі свята) вживали м'ясні страви: тушкованих чи смажених качок, гусей, індиків, різними способами приготовлені свинину, баранину, телятину, конину, м'ясо впольованих звірів тощо. Їли сири, а їжу здобрювали смальцем, маслом, олією, іншими жирами. "Головою" ж усьому був смачний духмяний хліб, який не черствів, траплялося, по кілька тижнів.

До столу готували різноманітні юшки (наприклад, "козацьку тетерю" - відвар із риби на квасі, приправлений борошном і пшоном), куліш (зварене круто пшоно, що заправлялося шкварками і смаженою цибулею), галушки, локшину, гречані пампушки з часником, кисіль і багато іншого.

Найбільш уживаною була риба: варена, копчена, солона, печена. Посполити й рядові козаки часто-густо їли рибу, виловлену в місцевих водоймах (щуку, карася, лина, ляща, сома, плотицю), старшини, шляхтичі, вище духівництво нерідко ласували осетриною, фореллю, вугрями і т. ін.

Пили українці "варенуху", пиво, горілку, "мед" ("медовуху"), всілякі вина, в тому числі й заморські. Останні нерідко надсилалися найвищим посадовим особам Лівобережжя та Слобожанщини з царського двору у вигляді "особливої милості". Я.Маркович називає такі види спиртних напоїв, що їх він уживав особисто: горілки - проста і подвійна; настоянки та наливки - слив'янка, вишнівка, ганусова, дулівка, полинівка, алембикова, ржона, царгородська, персикова, карбунколова, цинамонова; вина - угорське, волоське, бургонське, кіпрійське, пиво - коропське. І це ще далеко не повний перелік.

У другій половині 30-х pp. на державному рівні провадилася боротьба за припинення продажу самогону в корчмах. У кінці 60-х pp. Сенат видав окремий указ про заснування в Ніжині "водошного завода" греком Єфимом Полідором з дозволом тому виготовляти різну горілку "с фруктов и из виноградных ягод".

  Запорізькі козаки були невибагливі в їжі. Про них говорили: «Запорожці як малі діти: дай багато — все з'їдять, дай мало — будуть задоволені». У домашніх умовах їжа козаків не відрізнялася від їжі селян. Головне, щоб було живильне і смачно.

Популярністю користувалася у козаків, які довгий час проводили в походах, солона, в'ялена і сушена риба - Дніпро, озера і протоки Великого Лугу удосталь годували їх усякою рибою. Шматки червоної риби, наприклад, солили і вживали з хлібом «подібно до шинки». Сушену рибу в походах кришили в різні варива. І ікру з осетрових здобували спритні козацькі риболови, і жир з потрухів виварювали, який або солили, або вживали ту ж годину в їжу.

Які ж блюда готували з риби запорозькі лугарі? У шані у козаків були різні рибні юшки, які варилися в мідних казанах і для їжі розливалися по «ваганкам», — невеликим дерев'яним коритам.

«Щербою» називалася рідко зварена мука на риб'ячій юшці. Пізніше так стали називати круту юшку з різних видів риб або юшку, заправлену різними крупами. Юшку нерідко їли разом з крутою «тетерею» — пшоняною кашею, до якої під час кипіння додавалося кисле житнє тісто. Варена риба «шляхетних» порід (осетри, коропа, соми) подавалась окремо або на підстилці з очерету, або ж на «стяблі». За одними відомостями, так називався залізний піднос з шийкою для проціджування юшки, по інших «стябло» було просто дошкою з видовбаною серединою, щоб не стікала юшка. Один мандрівник в своїх замітках пояснював, що «варити рибу на стяблі» означало після варива складати її «на образ кліток» в купи, вишиною в коліно. Рибу на підносах -«стяблах» подавали головою до отамана, який з риб'ячої голови і починав трапезу. Іноді варену або печену рибу могли поливати юшкою, в якій товкли часник з сіллю. Така приправа називалася «саламуром», «льоком».

  Подруги лугарів зналися на риб'ячому м'ясі, і в блюдах, де воно і апетитно «виглядало», і смачно їлось. Якщо короп йшов замість яловичини, то про сома говорили: «Що сомина, що свинина». Є чому і нам у них повчитися.

Галушки - якнайдавніше блюдо, що стало одним з символів української кухні. Готували їх з пшеничної і гречаної муки, замішуючи на овочевому відварі, молоці або сироватці круте тісто. Нарізували його на «ремінці» довжиною 1 см. Давали їм полежати, щоб «пов'янули», а потім варили в киплячій підсоленій воді, поки спливуть. Їли галушки з салом, сметаною або юшкою (бульйоном).

Куліш - простій високоживильний суп, який варили чумаки на привалах, козаки в походах. Він замінював цілий обід. Пшоно, картоплю кидали в кип'яток і варили до готовності, заправляли підсмаженими разом луком, салом і зеленню. Куліш, мабуть, одне з небагатьох блюд, яке готують в складних польових або похідних умовах до цих пір.

Лемішку готували так: у казан засипали гречану муку, заварювали кип'ятком, додавали сало, нарізане соломкою, перемішували і запікали. Старовинне блюдо лемішка з часом перетворилося на самі різні крупники, пудинги, гречаники і запіканки. .

Локшина. Відварювали локшину, додавали яйця, перемішували і запікали. Готували локшину іноді з сиром, а іноді з м'ясом.

Особливе місце в живленні займали каші. Тому і бенкет у Дідони, влаштований для Енея, не обійшовся без кулешу, каші і зубців (блюдо з ячної крупи).

Кваша - одне з якнайдавніших слов'янських блюд. Житню муку розводили кип'ятком і охолоджували, додавали гречану муку, ставили на бродіння в тепле місце на 4 - 5 годин. Потім клали в суміш сушену вишню, варили в печі і охолоджували. Схоже блюдо у наш час вживають в їжу ченці в Гімалаях і Тибеті.

Путря - блюдо з ячменю з солодом. Солод широко використовувався в їжу як підсолоджувач, а також для приготування пива.

«Шулік з медом» - солодкі борошняні вироби типу пряників. Робили їх у вигляді кульок із здобного тіста з маком.

Дріжджовий хліб з білої муки запорожці майже не їли, а випікали в золі «загреби» - прісні коржі з муки грубого помелу, в якій зберігалися клітковина і вітаміни.

Любили козаки і хмільні напої: мед, наливку, пиво, але більше всього варену, яку Д. Яворницький описує так: «суміш горілки, меду, сушених фруктів, переважно родзинок, винограду, груш, яблук, разом звареними з імбиром і іншими в цьому роді прянощами. До цих пір в Чигирині – старій козацькій столиці – є люди, які пам'ятають цей рецепт.

Пили культурно. Майже у кожного козака була своя срібна чарка, кришталеві креденці (вид скриньки для зберігання чарок), здобуті в бою або отримані в подарунок за хоробрість».

Суворо дотримувалися християнські пости. За підрахунками істориків, 189 днів в році козаки не вживали продуктів тваринного походження. Крім того, багато хто з них постив, дотримуючись особистих обітниць. У час же походів основу раціону складали сухарі, крупи, мука, сушена риба-тараня і прісна вода. Вживання спиртних напоїв в цей період не допускалося під загрозою страти. У скрутних військових обставинах козаки дозволяли собі вживати в їжу і конину, хоч це заперечувало традиційним церковним звичаям і відношенню козаків до своїх бойових помічників.

  Перш ніж сісти за обідній стіл, козаки читали молитву "Отче наш”, потім по знаку отамана куреня, що сидить на чолі столу, неквапливо бралися за їжу.

  Коли запорожці відправлялися в похід, то брали з собою декілька горщиків тетері, толокна, тобто круто звареної каші, сушені галушки з салом.

На простоту і стриманість в житті запорожці дивилися, як на одну з найважливіших причин їх непереможності в боротьбі з ворогами... Корнелій Крюйс в 1824 році писав про запорожців: «вони зросту середнього, плечисті, статні, міцні, сильні... у сто років козак тільки в силу вбирався».

  Зовсім інакше складалося життя козаков-зимівників, що живуть в степу по зимовищам. Зимовище – це невеликі хутори, розташовані по берегах річок, по островах, ярах. У кожному було декілька хатин для житла і господарські споруди. Селилися в зимівниках сімейні запорожці, що залишили січову службу, старшини, що віддалялися в степ з своєю челяддю. У насмішку козаки називали зимівників «гнездюками», «баболюбами» і «гречкосіями». Чому – неважко здогадатися.

  Головним обов'язком «гнездюків», які з'явилися в XVI столітті, було годувати січових козаків (до цього що були на державному постачанні). Вони обробляли землю, розводили худобу, влаштовували пасіки і збирали мед, садили сади і городи, полювали на звірів, ловили рибу, вели дрібну торгівлю, промишляли сіллю, містили поштові станції.

  Якщо ж було потрібно, залишали дружин і йшли на війну. Тому що військовий борг шанували над усе.

  Двісті років тому їжа наших предків було набагато простіша, тому і здоровіша. Причому це торкалося і похідного, і повсякденного життя. Після війни в 1773-75 рр. під проводом О. Пугачова цариця Катерина вирішила ліквідовувати Запорозьку Січ. Козаків оточили, примусили до здачі і зруйнували укріплення. Запорізьке військо було оголошене розбитим. Частина козаків пішла на Дунай, частина їх переселилася на Кубань. Велика частина козаків стала поселянами і розбрелися по різних куточках України, Причорномор’я.

   Останнього кошового отамана Запорозької Січі Петра Калнишевського цариця Катерина заслала в найсуворішу північну в'язницю - на Соловки. У край важких умовах, в крихітній підбрустверній келії (яма, накрита колодами), він дожив до 113 років.

Український іконостас

 (С. А. Таранушенко)

Український іконостас пройшов довгий і складний шлях розвитку. Його далекий прототип - вівтарна перегородка давнє християнських церков. У перших найдавніших церквах вівтарних перегородок, певне, зовсім не було. З житія Василія Великого дізнаємося, що до нього в Кесарії Кападокійській церкви вівтарних перегородок не мали.

Проте вже в катакомбах у криптах зустрічаємо зародки таких перегородок у вигляді невисоких ґраток навколо престолу – саркофага з останками мучеників.

В найдавніших базилікальних храмах (східних і західних) вівтар відділявся невисокою (по лікті) перегородкою – то з глухих кам’яних плит, то з дерев’яних, металевих чи кам’яних ґраток – із проходом посередині. Ці перегородки з’явилися в церквах-базиліках під впливом таких самих перегородок дохристиянських базилік.

Вівтарна перегородка у вигляді невисокої стінки з проходом посередині  продовжувала існувати і в наступні віки. Маємо прямі вказівки на те, що в деяких храмах вже тоді між плитами, або на них, ставили колони й капітелі колон стали оздоблювати скульптурою. На плитах, на архітравах починають з’являтися зображення. Кам’яні плити інтерколумній перед вівтарних перегородок оздоблювали рельєфним орнаментом, або поспіль вкривали їх євангельськими та біблійськими сценами[1]. Оці зображення і були тим зародком, з якого згодом виросла іконографія пізніших іконостасів, у тому числі й українських.

Ці форми перед вівтарних перегородок дожили до XIV століття. Перегородки на Сході розвинулися згодом у багатоярусний іконостас, а на Заході вони відмирають і зникають.

 Вівтар відділявся від нефа перегородкою чи завісою, або тим і другим разом. Г. Филимонов[2] припускав, що завіси (катапетасми) старіші за перегородки. Про них згадують уже за перших віків християнства. У вірменських церквах, що відокремилися за перших віків християнства, замість іконостасу вівтар і досі відділяє завіса.

* * *

Про вівтарні перегородки на Україні ми знаємо дуже мало. Прийшли вони до нас, певно, з країн православного Сходу разом із церковним будівництвом, обрядами, літературою. Одну з найдавніших згадок про вівтарну перегородку зустрічаємо в «Патерику» Київської Печерської Лаври в тому місці, де сказано, що ченці довго розшукували і не могли знайти кам’яної дошки на престол. А одного разу, прийшовши до церкви правити вечірню. «видеша у олтарной преграды дску камену положену». В київській Софії зберігаються мармурові рештки (п’ять капітелів, дві бази, дві пілястри) вівтарної перегородки[3]. На мозаїці Євхаристії в Апсиді київського Михайлівського золото поверхового монастиря зображену низеньку вівтарну перегородку. В Іпатіївському літописі під 1259 роком згадується про вівтарну перегородку з іконами в Холмській Златоустівській церкві.

На Сході Європи вівтарна перегородка потрапила в інші умови, ніж у Греції та на Кавказі. Будівельного матеріалу (каменю), з якого робилися перегородки у Візантії, на Кавказі, в Малій Азії та на Балканах, у нас не було, і тому вона повинна була пристосуватися на нових місцях, до нових умов. На півночі в Росії вівтарну перегородку замістила спочатку невисока, а згодом і висока, до склепінь, цегляна стінка. Такі стінки оздоблювалися фресками. Пізніше деякі з цих стінок закрили дерев’яні іконостаси[4].

Які були іконостаси в середні віки (XI-XV) на Україні невідомо. Знаємо тільки, що згодом на Русі, як і на всьому Сході, на зміну вівтарним перегородкам прийшов дерев’яний багатоярусний іконостас. Назва ярусу іконостасу «табло», що походить з грецького «templor», свідчить про зв'язок цього процесу у нас із процесом, що відбувався на цілому Сході.

Дехто з дослідників висловив думку про те, що причина появи багатоярусного іконостасу полягає у виникнення нового погляду на іконостас, погляду, що надав іконостасу символічного значення[5].

Інші дослідники російського іконостасу зв’язку між зображеннями, що містилися на вівтарних перегородках, і схемами образів на іконостасах не визнавали і вважали, що порядок розміщення зображень на вівтарних перегородках не підлягав ніяким правилам[6]. Дехто думає, що іконостас почав рости, починаючи з ярусу, що лежить над намісним (Голубинський, Сперовський), другі (Філімонов), навпаки, припускають, що першим з’явився намісний ярус.

Одною з специфічних причин, що стимулювало розвиток іконостасу на Україні, було різке зменшення кількості, а в багатьох районах і повне припинення будування мурованих церков, і, натомість, зріст будівництва дерев’яних. У зв’язку з цим виникла потреба знайти в дерев’яних церквах місце й засоби замінити фрескові розписи мурованих церков.

В до татарську добу малярство на Україні розвивалося в трьох головних річищах: І – монументального фрескового стінопису, ІІ – станкової ікони і ІІІ – книжної мініатюри. Провідна роль належала монументальному стінопису. Після татарського погрому на Придністров’ї заціліли і продовжували  розвиватися лише станкова ікона та мініатюра. Будівництво мурованих церков тут надовго зовсім завмирає. Разом з ним завмирає фресковий монументальний стінопис. Місце мурованих монументальних споруд заступають дерев’яні рублені церкви. Функції фрескового стінопису в них виконують спочатку малюнки на стінах клейовими фарбами. В Західній Україні й досі заціліло кілька дерев’яних церков XVI-XVII ст., у яких стіни всередині вкриті малюванням. За писаними джерелами, раніш тут таких церков було немало. Однак такі стінописи виявили чимало вад, тому виникла потреба знайти в дерев’яних церквах місце й інші засоби замінити фрескові розписи мурованих церков і стінні мальовані для дерев’яних. Функції стінописів у дерев’яних церквах стали виконувати комплекти станкових ікон, писаних на дошках. Згодом ці ікони об’єднуються в певну систему – зародок іконостасу. Найстаріші зацілілі рештки старовинних іконостасів, їхні ікони успадкували від фрескових стінописів монументальний стиль, а система іконостасних сюжетів – систему церковних фрескових стінописів. Становлення і розвиток в Україні в середні віки станкового малярства, його техніки і стилю нерозривно зв’язані з проблемою історії українського іконостасу.

В західних областях України муроване монументальне церковне будівництво, а разом і фресковий монументальний стінопис продовжували існувати і розвиватися. Твори майстрів Західної України XIV і XVст., їхні фрескові стінописи збереглися в Сандомирській кафедрі, в Ягайлонівській каплиці на Вавелі в Кракові, в Люблінській каплиці та ін. Якщо взяти до уваги свідоцтво Печерського Патерика про те, що в той час, коли в київській лаврській церкві ще існувала вівтарна перегородка, один «боголюбець» замовив намалювати для цієї самої церкви Алімпієві п’ять ікон деісуса та дві намісні ікони і не забувати, що уже в Х ст., в час існування вівтарних перегородок у Візантії з’являються на вівтарних стовпах намісні образи Христа і Богородиці[7], а також урахувати безсумнівний зв'язок верхніх ярусів іконостасу (на Україні й в Росії) з розписами бань і стін старіших мурованих церков, то швидше можна буде пристати до думки Філімонова, що найдавніше в іконостасі з’явилися намісні ікони, а між ними першими були образи Христа і Богородиці.

Зразу високі багатоярусні іконостаси, очевидно, з’явитися не могли. Довго рівнобіжно існували і старіша вівтарна перегородка, і новіший іконостас. Новіша форма зростала і кріпла, старіша ще утримувалася подекуди традицією. Наведена вище цитата з печерського патерика свідчить, що уже в той час зародки іконостасу існували. В ньому були початки двох ярусів: намісного і деісусного.

Дослідженню історії російських іконостасів і публікації їх присвячено чимало робіт. Останніми часами значно посилилося дослідження іконостасів на Балканах. Зокрема новіша література (як і давніша) широко занотована в праці[8].

 Історія ж українського іконостаса все ще лишається мало дослідженою. В 1926 р. у Львові вийшов збірник, присвячений богородчанському іконостасу, написаному в 1698-1705 роках під керівництвом ієромонаха білостоцького (біля Луцька) монастиря, Іова Кондзелевича для манявського скита. У збірнику опубліковано рисунок-схему цього іконостасу, фото і короткий опис ікон та подано характеристику стилю живопису. Збірник має чисто описовий характер.

В 1928 р. Іларіон Свєнціцький опублікував свою ґрунтовну працю «іконопись галицької України XV-XVI віків». Основне завдання цієї праці було довести, що доба розквіту галицького іконопису припадає не на XVII-XVIII віки, як то твердили польські мистецтвознавці,а на XV-XVI століттях; і що малярство галицького князівства ХІІ-ХІV ст. мало тісний зв’язок з візантійсько-київським періодом українського мистецтва. В цій роботі І. Свенціцький опублікував значну кількість станкових галицьких ікон XV віку, перевівши стилістичний аналіз з їх, визначив характерні  прикмети його і переконливо показав, що галицькі ікони XV ст. масть зв’язки з старішим монументальним мистецтвом фрески. В XVI столітті, зі змінами суспільно-історичних умов, зросло будівництво дерев’яних церков, а воно викликало виробництво станкових ікон, які й відтворили, на думку Свєнціцького, іконостас. Зазначивши, що повного іконостасу навіть з XVI в. (не кажучи вже про XV) не збереглося, Свенціцький подає кілька своїх спроб - чисто механічних  реконструкцій іконостасів. Отже, Свенціцький не вбачав в іконостасах логічно розвинутої і завершеної ідеї.

В 1938 р. він же в часописи «Літопис Бойківщини» (Самбір № 10) опублікував статтю «Тематичний уклад стінопису церкви Юра в Дрогобичі». В ній  він заперечив думку, що церкви цієї доби мали якусь схему, якої б придержувались в часі виконання стінопису. Ще інший був підхід до виповнення нутра стінописом-чи те фресковим, чи мозаїчним і в монументальних будовах. Індивідуальний задум іконопису спирався на якомусь зразку, як типовому, полишаючи повну волю для ідеологічного задуму ктиторів і композиційно – технічну – митцям виконавцям. З такою думкою ніяк погодитись не можна.

В 1939 р. Ярослав  Костянтинович розпочав друкувати свою роботу «Ikonostasis». Але досі вийшов лише перший том.

Найновішу роботу про український іконостас опублікувала Віра Свєнціцька[9]. За її визначенням іконостас – стіна з кількома рядами поставлених в певному порядку ікон. Структурі та декоративному оформленню українського іконостасу притаманні, на її думку, своєрідні й самобутні особливості, що відрізняють його від балканських і російських. А які то були особливості, не сказано. Встановле­но, - твердить авторка, - що в XV-XVI віках в українському іконостасі домінував майже тільки живопис. В XIV-XVI ст. українські іконостаси були невеликі за розміром і складалися з кількох поясів. Десь на грані XV-XVI вв. увійшов звичай ставить 12 святкових ікон. При розгляді іконографічної системи іконостаса виразно виявляються зв’язки[10] настінними розписами церков. Розташування тематичних композицій та циклів образно підкреслювало символічне значення функціональних, конструктивних та про­сторових елементів церковної архітектури. Отак, в узагальнених, «обтічних»  фразах авторка визначала роль і значення іконостасу. Вона визнає, що іконостас в основному визначав тематику українських ікон.

Проблема українського Іконостасу в мистецтвознавст­ві стала на порядок денний лише на початку XX ст. В 1916 р. історико-філологічний факультет харківського університету оголосив тему для медальної роботи: «Іконографія українського іконостасу». В конкурс включився і автор цих рядків. Тоді ж я написав роботу на цю тему[11]. В процесі збирання й нагромадження матеріалу для цієї праці  з’ясувалося, що старовинні іконостаси на території Східної України не збереглися. Найдавніший, про який маємо відомості, був іконостас Великої лаврської церкви у Києві. Професор М. Петров писав про нього: «Зроблено його було коштом і піклуванням князя Костянтина Острожського (помер 1533 р.). Павло Алепський бачив цей іконостас. За його словами, він був чудовий, але вже старий[12]. Збудовано іконостаса соборної лаврської церкви, на думку Н. Петрова, певно, після погрому Києва, що його вчинив у 1482 р. Менглі-Гирей. Іконостас цей не зберігся[13], але з нього було зроблено за бажанням патріарха Никона мідну литу копію-складень, як зразок для іконостасу в Ново-єрусалимський монастир, який будував Никон. Цинкографічну репродукцію цього складня опублікував і описав М. Петров[14]. Лита копія відтворювала структуру іконостаса і його різьбу; малярство ж (ікони) були скопійовані фарбами.

Спираючись на авторитет проф. М. Петрова, ми в своїй статті 1916 р. трактували іконостас Великої лаврської церкви, збудований заходами К. Острожського, як найстаріший збережений український іконостас, як пам’ятку ХVІ ст. Слідом за Петровим припускали, що головні, ха­рактерні риси цієї пам’ятки збереглися в копії-складні, виготовленій на бажання патріарха Никона, яку опублікував Петров.

Найважливіші, характерні риси українського іконостасу, виявлені цим зразком, зводилися до таких 5 пунктів:

а / Однорідність зображень кожного ярусу,

б / Твердий і обов'язковий порядок ярусів,

в / Обов'язкова присутність в іконостасі «Нерукотворного Спаса»,

г/ Вміщення його над царськими вратами,

д / Розміщення свят в календарному порядку з «Тайною вечерею» в історичній редакції над «Нерукотворним Спасом».

Розвиток ідейної та іконографічної програми іконостаса мав тісний зв’язок із стародавньою традицією настінних розписів церков часів Київської Русі.

В 1961 р. нам довелося повернутися до теми про український іконостас, заново переглянути її. В Києві тоді було розшукано фотовідбиток складня лаврського іко­ностасу; він був виготовлений у 90-х роках XIX ст. Напис на фотовідбитку датує іконостас 1685 р. Отже, це не той іконостас, що його бачив П. Алепський і який, як твердив М.Петров, був виготовлений заходами К. Острожського. Репродукцію фото лаврського іконостасу, що її опублікував Петров, було виготовлено з цього, датованого 90-ми роками XIX ст. фотовідбитка, лише «обробленого» ретушером мало до невпізнання. Репродукція показала, що литво копії іконостасу не зазнало ніяких змін; малювання збереглося гірше, фарба подекуди облупилася, так що частину зображень розібрати неможливо. Не читаються написи-назви зображень. Не дає фото також уявлення про колорит живопису.

Зараз немає можливості сказати, чи мав Петров документальні підстави приписувати виготовлення старого лаврського іконостасу К. Острожському. Бо той іконостас, очевидно, був у 1685 р. або замінений новим, або він був перероблений чи ремонтований. Документальних даних, що ствердили б, який характер мав ремонт іконостасу в 1685 р., не маємо. Фото складня, особливо різьблена декорація іконостасу, свідчить що майстер був під сильним впливом барокового стилю. Тому багато мистецтвознавців безоглядно вважали весь іконостас бароковим. На нашу думку, такий висновок потребує значного обмеження. Уважне вивчення фото свідчить, що в 1685 р. іконостас був ремонтований, а не замінений цілком новим. У різьблених декораціях він набув яскраві барокові прикмети. В той же час зберіг немало і від свого попередника. Отже, вірніше буде вважали лаврський іконостас перехідним від доби Відродження до бароко. Про це детально будемо говорити нижче. Зараз же доцільніше буде познайомити читача з фото 90-х років XIX століття, і короткими нотатками про нього.

Лаврський іконостас мав форму плоского видовженого по горизонталі щита. Ікони в ньому розміщені п’ятьома чітко розмежованими ярусами-тяблами. Всі ікони кожного ярусу одної міри по висоті, витягнуті в одну горизонталь, без вигину вгору центральної частини, як то звичайно бачимо в іконостасах другої половини ХVII ст. Сюжети кожного ряду – одного порядку і не переходять з одного ярусу в інший. Себто в святковому ярусі вміщені свята і тільки свяга, в апостольському лише апостоли і т.д. Порядок зображень по ярусах був такий: у верхньому ярусі зображені пророки, під ними - апостоли, під апостолами - свята, нижче - ікони намісного яруса, а під ними – цокольні. Фото мав підпис: «Фотографический снимок металлического складня Иконостаса Лаврской Великой церкви 1685г., находяшийся в ризнице Воскресенского, Новий Іерусалим именуемого, монастиря. Снято в лаврской фотографии в 189 /?/»[15]. На фото - в цокольному ярусі шість ікон, чотири під намісними образами і дві під зображеннями архангелів, з них можна розібрати лише одне зображення під намісним образом Богоматері: «Зустріч Єлизавети і Ганни». Решта зображень облупилися або не читаються.

В намісному ярусі чотири ікони. На карнизі над іконами вміщені написи. Вкраю на північ ікона Антонія і Феодосія на повний зріст. На задньому плані - зображення Великої лаврської церкви. Написи: « ГРБНИ ?ЦЬ --- гр. ?ць Антоній». За іконою Антонія й Феодосія північні двері з зображенням Архангела Михаїла. Далі - победренна зображення МО. Над нею напис: «петая радуйся». Поруч царські врата з 6-ма овальними медальйонами, їх зображення не читаються. Кожна половинка царських врат завершується різьбленою коронованою головою орла (в профіль).

На південь від царських врат победренний образ ІЕ ХЕ - напис нерозбірний. На розкритій книзі читається «страшно судський» текст «прі…благородіца м. го деть готова в ц.. – сла мира залка… вося ст….». Слід зазначити, що тло ікони Спаса, як і всіх інших ікон іконостаса, гладке не оздоблене ритим в левкасі орнаментом, як звичайно бачимо на іконостасних іконах другої половини ХVII в. Німби, як на іконі Спаса, так і на всіх іконах, теж гладенькі, не орнаментовані. Ікона Спаса як і Богородиці, визначаються рисами монументального стилю.

Далі – південні двері з зображенням Архангела Гавриїла. Напис нерозбірний. Обидва Архангели на повний зріст в одинаковому вбранні. У Михаїла в правій руці меч, у Гавриїла - сфера. Далі на південь ікона Успіня Богородиці. Нарис нерозбірний.

У святковому ярусі 12 ікон і «Нерукотворний Спас» в центрі над царськими вратами. На карнизі над іконами надписи. По ряду з півночі на південь: 1) (Рождество пре.... Бцы ); 2) «Введеніє пре      Бцы»; 3) «Благовещеніє         Бцы»; 4) «Рождество Гда Іс Хр»; 5) «Стрітеніє гдне»; 6) «Богоявленіє», «Нерукотворний Спас»;  7) «вехание Бо..; 8) Напис нерозбірний. Зображення пошкоджене, але постать Христа дозволяє бачити тут «Сошествіє во ад». Подібну композицій зустрічаємо між зображеннями святкового яруса на іконостасі собора чернігівського Єлецького монастиря; 9) «Вознесеніє Гда; 10) шествіє  Св. Дха»; 11) Преображеніе (напис не читається), 12)«Воздвиженіє  …на Кр. Та».[16]

В деісусному ярусі розміщені з півночі на дівдень зображення в такому порядку: 1) Етый ап (Фи)лип; 2) Етый апль Варфоломей; 3) Етый апль Андрей; 4) Етый апль єв Марко; 5)….       (Мат)фей; 6) Петр. Напис над богородице-предтечинським Деісусом не читається. Євангеліє в руках Христа закрите. Одяг – хитон і іматій; 7)... ты Ап (авел); 8) Іоан; 9)...Ы апл.     ієв   Лука; 10) Іаков; 11) стый ап. (См) мон; 12)... (Фо)ма. Всі постаті на зріст в 3/4 звороті до центра. Написи над ярусом на карнизі.

Пророчий ярус має вісім медальйонів. Північний медальйон - з двома зображеннями: крайнє зображення втратило напис, друге - має напис «(і) єре (мія)». Другий медальйон з пророками: «єзекії ль» - у нього на звитку напис: «(і) Аз відєх две (р.)» та пророком Моисей з написом на звитку: «Аз від&х купину»: перший в лівій руці тримає двері, другий - купину. Третій медальйон мав зображення: пророк Двидь, на звитку у нього напис: Аз вндь кив, в лівій руці   у нього кивот. Четвертий медальйон із зображенням «……» ро: Ааро (н) «;на звитку написано: «...жезл»; в лівій руці він тримає жезл. В центрі ярусу - образ Знаменіє БМ. На п’ятому медальйоні зображення пророка «Захар (ія)». На звитку у нього текст: «провидьх (свє) щних». На шостому медальйоні зображення пророка «Еоло», на звитку у нього текст «премурость созда храм», в правій руці у нього модель храма, у сьомому медальйоні два пророки: «...іс (ієрей)», на звитку у нього текст. «Аз виді клищу», в правій руці у нього кліщі  з жариною та (П)р і(яков), на звитку у нього текст: «аз виде лестви (цу)», в правій руці – драбинка. На восьмому медальоні зображення двох пророків, лівий має на звитку напис: «азь виде руно», а в правій тримає руно. Це пророк Гедеон. Крайній південний на звитку має слова: «аз віде го (ру)». Це пророк Данило. В руці він тримає «гору». Всі зображення пророків победренні.

Завершує центральну частину різко окресленого прямокутника іконостасу трапецовидний щит. Середину його заповнює барельєфне Розп’яття з предстоящими Марією та Иоаном Богословом і двома ангелами позад трону; хрест - семиконечний, «ставропігійний». З боків до різьблених колон обрамлення, що замикає Розп’яття, приточено два щитки з барельєфними зображеннями постатей Антонія і Феодосія.. Нижню сторону трапеції заповнюють три медальйони. В крайніх намальовано зображення «Христос несе хрест» та «Христос в хламиді знущання». Зображення на центральному ме­дальйоні не читається (облупилося). Прикриває трапецовидний щит коронка; в центрі її зображення Бога-отця з Духом Святим в лоні.

Лаврський іконостас скомпонований був як архітектурний фасад, витриманий у спокійних ясних пропорціях з чітким гармонійним поділом на складові частини. Іконографічна система його визначається продуманою ідейною логічністю добудування, суцільністю та завершеністю композиційного задуму. Іконостас Великої лаврської церкви - видатна за своїм значенням пам’ятка. Коли він був збудований? Прямих документальних вказівок ми не знаємо. Проф. М. Петров у виданні, що ми згадували за нього вище, вважав, що іконостас збудував в ХVІ столітті Костянтин Іванович Острожський (помер  1530 чи 1533 р.), виходячи з таких міркувань: у 1655 р. іконостас цей за свідченням П. Алепського був уже старий. З другого боку, він був поставлений не раніш 1482 р., коли Київ був зруйнований Менглі-Гіреєм. К.І. Острожський допомагав репарувати лавру після розгрому. Похований він був у Великій лаврській церкві, де зберігався стуковий надгробок його (лежача постать лицаря), виконаний у дусі італійського ренесансу.

У нас твердо запанувала думка, що так звані, барокові мотиви з’явилися на Україні лише в кінці ХVII ст. Оскільки цей погляд невірний, переконливо доводить якраз лаврський іконостас. Мотиви різьби його дійсно мають характер бароко. Разом з тим у лаврському іконостасі ми спостерігаємо низку характерних рис, що стверджують належність його до найстарішого з відомих нам типу іконостасів. Він виразно задержав традиції тяглового строю у всіх ярусах, знизу доверху. Всі його ікони розташовані на плоскій перегород­ці, що не має підвищення центральної частини, як то бачимо, наприклад, на точно датованому (1669-1676 рр.) іконостасі Успенської церкви Єлецького монастиря у Чернігові. Таке підвищення центральної частини іконостасу є характерною для бароко рисою. В святковому ярусі лаврського іконостасу образ Воскресіння Христа подано в символічній редакції «Сошествія во ад» і міститься він у південній половині ярусу. Центр же святкового яруса посідає «Нерукотворний Спас». У всіх іконостасах ХVII ст. «Нерукотворний Спас» зі святкового ярусу переміщається до арки над царськими вратами, а центр святкового ярусу займає «Тайна вечеря» в історичному переводі, а не символічному. Ікони лаврського іконостасу не мають ритого орнаментованого тла, що бачимо на всіх іконостасних іконах ХVII в. Не мають ритих окрас і німби тоді як на деяких іконах в ХVІ ст. німби з ритим орнаментом з’являються[17]. Найбільш надійно датує первісний вигляд лаврського іконостасу намісна ікона Антонія і Феодосія. Між постатями святих художник намалював зображення великої лаврської церкви. Вигляд печерської церкви дуже часто зустрічаємо на  «фортах» книг лаврського друку. Змінявся після репарації вигляд церкви, змінялася і зображення її на гравюрах, вміщених у сучасних друкованих лаврською друкарнею книгах. Найстаріший вигляд лаврської церкви знаходимо у виданні «Беседы И. Златоустого» 1623 р., де церква після репарації Є. Плетенецьким мала лише одну баню; в південно-західному кутку бачимо низеньку прибудову-капличку під двоспадистим дахом; над північним нефом помітно дноспадистий дашок. Пілони на межі нефів з Заходу підпирали контрфорси. Саме у такому вигляді зображено Велику церкву на гравюрі, що її вміщали видання лаврської друкарні в 20-х роках ХVII ст[18].

У виданнях часів Петра Могили на гравюрах печерська церква має уже інший вигляд: вона має п’ять бань, зовсім інак­ше  виглядає західний фасад; це доводить, що Могила дійсно «Значно внутрь и зевнутрь поновив оную». Вигляд печерської церкви на іконі Антонія і Феодосія іконостасу лаврської церкви цілком такий, яким ми бачимо його на форті Бесед» 1623 р. Виходить, що іконостас не можна датувати пізніш 1620 р. А архаїчні особливості лаврського іконостасу, що ми їх зазначили вище, примушують віднести  дату створення принаймні на кінець ХVІ віку.

Слід підкреслити, що  іконографія українського іконо­стасу, його характерні риси (склад і порядок ярусів) у другій половині ХVІ ст. були вже твердо усталені, загально визнані й загально відомі. Василь Загоровський у своєму  тестаменті 1577 р. заповів, щоб до церкви Вознесіння у Суходолах (на Волині) «образи, як Деісус, так намісні ікони, святкові й пророцькі аби відповідно до потреби і порядку церкви нашої християнської гарно намальовані були»[19]. Кількість і порядок ярусів іконостасу Загоровський зазначає ті ж, що ми бачимо і в лаврському. Про деталі він нічого не згадує бо, очевидно, всім було відомо, як треба було малювати іконостас, щоб він відповідав «потребам і порядку нашої церкви».

Кінець ХVІ століття для київської лаври був важкий і тривожний. Польський уряд, шляхта вели шалений наступ на українську націю й її культуру. Економічну і політичну боротьбу з польською агресією розгорнула козаччина з її оплотом – Запоріжською Січчю під лозунгами боротьби за православ’я проти католицизму. Проти Ватикану, озброєного школами, літературою, чернецькими орденами на чолі з єзуїтами виступала православна церква - монастирі, братства, школи. Боротьба на ідеологічному фронті набрала в ХVІ-ХVII вв. гострих напружених форм. У Львові при Успенському братстві організується гурток вчених, школа, закладається друкарня. В Острозі засновується «Академія», про яку Захарій Копистенський писав: «Найдовалися тут і мовці оному Демосфенові ровниї... і інші різні любомудриці. Найдовалися і докторове славниї в гречеськом, словенськом і латинським язиках вицвічониї. Найдовалибя і мафематикове і астрологове превиборниї...» При острожській академії теж функціонувала друкарня. Наприкінці ХVІ ст. в Київську Лавру на архимандрита обирають Єлисея Плетенецького, при якому високо підноситься значення лаври, як одного з найміцніших осередків боротьби проти наступу польсько-латинських сил. Лавра набула особливо великого значення в зв’язку з тим, що київський митрополит Михаїл Рогоза після Берестейського собору перекинувся в стан уніатів. Плетенецькнй згромадив у лаврі значний гурток видатних вчених того часу, заложив друкарню, розвинув широку видав­ничу діяльність. Книги, що їх видавала лавра, були щедро і на високому мистецькому рівні оформлені й ілюстровані. Таким чином крім учених письменників лавра згуртувала художників і граверів. А в 1615 року сім’ю лаврських учених посилює гурток учених, що зосередила навколо себе братська київська школа. До нас дійшли глухі звістки, що Плетенецький репарував печерську церкву, турбувався про її «благоукрашення», дбав про «благоліпне богослужіння». На жаль, точніших відомостей про ці заходи ми не маємо.

У «благоукрашенні» великої лаврської церкви іконостас посідав значне місце. На глядача він мав впливати не лише красою його живопису та різьби, але й наочно в приступній формі роз’яснював основні догмати православ’я[20].

В ту добу, коли національна боротьба прибрала форму боротьби релігійних систем, іконостас відігравав  велике агітаційне значення. Оскільки лаврський іконостас актуально розкривав суть православ’я, свідчить те, що московський патріарх Никон взяв його за зразок для новозбудованого Ново-єрусалимського монастиря. А духовний собор у Москві 1666-1667 рр. визнав за канонічно правильну  іконогра­фію саме українського (київського) іконостасу.

Слід звернути увагу на те, що репараційні роботи в Києві першої половини ХVII ст. виходили з настанови зберегти їх старожитність (як її годі розуміли); довести, що зруйновані знамениті церкви – пам’ятки східного православ’я ще великокнязівських часів. Католики в своїх полемічних працях намагалися це заперечувати. Саме тому лаврський іконостас свідомо утримує архаїзуючи риси.

Слід звернути увагу на тип Христа лаврського іконостасу (намісний ярус). Типові, характерні риси голови його (принципи побудови, пропорції) відмінні як від типів Христа, що ми бачили на українських іконах попередніх віків, так і від типів Спаса, що панували в сусідніх народів. Створений у колі київських майстрів, цей виразно національний тип у ХVII і першій половині ХVIII віку панував на просторі цілої України від Слобожанщини до Закар­паття і навіть до православних церков Словаччини. Відбився цей тип Христа також у гравюрах київських друків (Пісна Тріодь 1627 р. та багато інших). Ці  книжки також прислужилися поширенню згаданого типу Христа.

Лаврський іконостас свідчить про значну творчу ро­боту, про прогресивні  процеси, що відбувалися в колі київських художників, про наближення  їх до позицій реалізму.

Про це, між іншим, цілком виразно писав П. Алепський[21]. Побудова   лаврського іконостасу вимагала значних коштів. В ХVІ та й на початку ХVII ст. Лавра таких коштів не мала. І мабуть М. Петров мав рацію припустити, що збудував лаврський іконостас Острожський, тільки не Костянтин  Іванович, а його син Костянтин  Костянтинович (помер 1608 р.)[22]. Хоч ми точно й не знаємо, коли збудовано лаврський іконостас, проте в ньому виразно проступають характерні риси, дух доби Відродження. Прозора ясність композиції, гармонія цілого і його складових частин відбивають світлий оптимізм гуманістичного світовідчування. І коли чітко розміщені прямолінійними, горизонтальними тяглами, а в іконостасах ХVII в. під впливом нових архітектурних смаків прямолінійність ярусів зникає: натомість приходить вибагливо-криволінійне розташування образів. Але в іконографії іконостасу (склад і порядок розташування зображень) все  залишається без змін, таким же,як і в ХVІ ст.

Лаврський іконостас ХVІ ст., його іконографія, був тим наслідком, до якого прийшов український іконостас в своєму історичному  розвитку. Це - зеніт його розвитку. Якими шляхами йшов цей розвиток, які були його попередні етапи, коли саме він досягнув повного розвитку, зараз ми сказати не магмо змоги. Лаврський іконостас незаперечно свідчить, що до ХVІ ст. український іконостас уже досяг повного свого розвитку в усіх його частинах, виробивши закінчену своєрідну і характерну систему, свою національну форму. Ця система в ХVІ ст. виступала як така, що остаточно уже склалася і викристалізувалася. Як показують збережені видатні іконостаси ХVІІ ст.[23], такі як Єлецький Успенський в Чернігові, Бездричанський, Водянський на Слобожанщині та ін. Ця система цілком утримується на протязі усього ХVII ст. Наприкінці століття згадана система українського іконостасу починає порушуватися. Цей процес тягнеться і протягом ХVIII ст. Остаточно розкладається стара іконографія українського іконостасу на початку XІX ст. Таким чином, ми маємо змогу спостерігати тільки другу половину історичного процесу українського іконостасу: від зеніту до моменту його розкладу.

Сімнадцяте століття в історії українського народу доба бурхливої політичної й соціальної  визвольної боротьби, а разом з тим й інтенсивної  національно - культурної творчості. Одною з ділянок, де яскраво відбилася ця творчість, був іконостас. Досліджені нами іконостаси ХVII ст. дозволяють нам прийти до таких висновків: Українські іконостаси мали яскраво виявлене й пишне архітектурно - скульптурне оформлення. Так, найкраще збережений іконостас в церкві с. Бєздрика[24] трактується, як архітектурний фасад складних динамічних форм. Поділений на чотири основні яруси пишними – то прямими, то ламаними, то вибагливо криволінійними карнизами, він має чітко виділену центральну вертикальну вісь. Комплекси зображень об’єднано в живописні трактовані групи. Яруси намісних ікон та їх цокольні субкомпоненти розміщені кожен в одній горизонталі. Але різьблене облямування «Нерукотворного Спаса» (над царськими вратами) у вигляді трьох центрової арки та «Воздвиження» і «Покрова» (над північними та південними дверима, що мають обрамлення трапецевидної форми) врізаються в ярус асиметрично розміщених медальйонів із святочними зображеннями. В центрі  цього третього святкового яруса, займаючи найвищу його точку, вміщено, витягнутий в горизонтальному напрямку, восьмигранник («Тайна вечеря»). Цей восьмигранник  фланкують  дві  вузькі, високі,  завершені  заокругленнями дошки з постатями на цілий зріст («Яким» і «Ганна»).

У четвертому ярусі у центрі – найбільший за розміром в іконостасі образ «Деісуса» з півциркульним завершенням. З обох боків «Деісуса» по шість апостолів, вміщених на вузьких дошках із скошеними верхніми кутами. Дошки з апостолами утворюють дві похилі лінії,що понижуються від центра до країв. Найбільш динамічно скомпоновано верхній ярус. В центрі його – картуш у формі ускладнено-розірваного фронтону з образом «Знаменія» у  восьмикутних рямцях. Борти цього ярусу мають форму двох половинок теж розірваного і розсунутого фронтону. На кожному з них - по три круглі медальйони з «пророками». Кожну трійку в медальйоні скомпоновано у вигляді трикутника. Над «Знаменієм» підноситься Розп’яття з предстоящими - Іваном та Богородицею (на трьох відокремлених вузьких і високих щитках). Правий і лівий край іконостасу завершують дві такі ж вузькі й високі дошки з образами предстоящих Марії Магдалини та сотника Корнілія. Медальйони ярусу святок охоплює ажурне різьблене визолочене мереживо. Апостолів відділяють тендітні різьблені прозорі колонки на консолях з капітелями. Образ Деісуса і намісні ікони фланкують теж різьблені ажурні колони пишно сплетені з більш важких, ніж у апостольському ярусі, орнаментальних мотивів. Суто-золочена різьба цілого іконостасу грає, мерехтить, міниться і разом із соковитою і гармонійною колористикою живопису утворюють надзвичайно ефектну, дзвінку багатоголосну барвну симфонію[25].

Відомі нам визначні іконостаси ХVII ст., хоч і різняться між собою за розмірами, композицією, характером орнаментальних мотивів, проте всі вони - представники одного основного іконографічного типу. Іконографія  іконостасів ХVII ст. (типовим представником їх був Бездричанський іконостас) була така: іконостас, звичайно, мав п’ять ярусів. У кожному ярусі містилися сюжети тільки одного порядку. При тому послідовність і порядок ярусів завжди незмінно лишалась та сама. Нагорі містилось розп’яття з предстоящими ,звичайно кожна постать на окремій обрізаній по контуру дошці. Перший верхній ярус - пророки; в центрі його – «Знаменіє Богородиці з сином у лоні». Під пророками міститься ярус апостолів з богородично-предтечинським деісусом у центрі. Нижче апостолів розміщалися свята в календарному порядку церковного року, що починався першого вересня, в напрямку з півдня на північ. Їх було 12 («двунадесяті свята»), то 14 – «двунадесяті свята» плюс два свята, іншого кола. В центрі святкового ярусу містилася «Тайна вечеря» в історичній (а не символіч

                              Таранушенко С.А."Вітряки"

   Вітряки – важлива, цікава і своєрідна галузь народної архітектури. На Україні вони були поширені по всій території від Слобожанщини до Буковини і від північних етнічних кордонів українців до Чорного моря включно. Найінтенсивніший розвиток будівництва вітряків припадає, треба думати, на XVIII – XIX ст. Давніше хліб мололи у млинах (водяних). Про них маємо згадки уже в XIII ст. Але млин можно було поставити не всюди, а тільки на значній річці. Будування їх (разом з гатками) вимагало багато кошту. Тому то млинарство поступово зосереджують в своїх руках феодали і воно стає одним з важливих засобів визиску трудового народу. Акти XVII–XVIII ст. заповнені судовими справами між феодалами про право ставити млини та величезною кількістю скарг козаків та посполитих на старшину, яка силоміць, уживаючи обманів, економічних утисків, побоїв, ув’язнення «вимучувала» у козаків чи селян відмовлення від права на млин на свою користь чи «купувала» те право за допомогою все тих же самих засобів. Пізніще за водяні млини з’явилися вітряки, що були новим, вищим щаблем в розвитку млинарської техніки. Особливо поширилися вітряки в місцевостях, де не було умов для будування водяних млинів. Коли саме вони з’явилися на України зараз важко сказати.

   Вперше вітряки описує академік В. Зуєв в своїх подорожах під назвою «Путешественные записки от С. Петербурга до Херсона». В ньому багато цінних і цікавих спостережень та статистичних данних. Тут вміщено чимало відомостей про житлове будівництво українських міст і сіл. Тут же знаходимо досить докладні відомості і про вітряки. Найбільше вітряків Зуєв зустрів в степових місцевостях, де давала себе відчути нестача протічної води – річок, на яких можно було бі ставити млини. Вперше згадує Зуєв про вітряки, пишучи про район між Полтавою та Кременчуком. Тут вітряків він бачив уже «множество». Про них він зокрема зауважив, що вони «тот имеют не достаток, что не на всякій ветер могут поварачиваться, а действуют только тогда, когда ветер дует с той стороны, с которой крылья приделаны». Отже В. Зуєв стверджує, що на Полтавщині у XVIII ст. ще були вітряки нерухомі, які не мали пристрою для обертання крил до вітру. Цей тип вітряка згодом зник. Інший тип вітряків описує Зуєв в с. Бородаївці (тепер Дніпропетровської обл.), які «по способности своей и уютности достойны примечания». Вітряк, – пише він, – «представляет домик поставленный на столбу, коего нижний конец вставливается глухим гнездом в круг или колоду в землю врытую и укрепленную, а около верхняго конца в твердый переклад на свободе вставляющегося, поварачивается весь домик. По сторонам нижняго круга или колоды положены брусья, по которым ходит клетка служащая домику основанием, от которого под углы домика подставлены столбики, дабы ветром его в которую нибудь сторону с столба не ломило. Таким образом движение его производится на столбе и клеткою по брусьям круга. Сквозь домик проходит бревно, на котором с одного конца наруже приделаны 5 крылья, а внутри оным поварачивается шестерня, ворочающая далее по обыкновению жернова. С другой стороны сделаны двери и подвешена на свободе лестница. К клетке внизу прикреплены горизонтальный шест, у которого на конце надето для свободнейшего и ровнейшего ходу колесо. Когда надобно поставить на ветреную сторону, то

один человек, пришед к сему шесту, поварачивает за оный вес строение, сколько ему надобно, а чтоб переменою ветра мельница взад и вперед не шаталася, то привязывает веревкою по ту и по другую сторону шеста ко вбитым в землю колышкам. Таковые мельницы весьма удобны ко всему и хозяин в их не только мелет рожь, а где зделаны толчеи, там толчет пшено, а если нужда востребуется, ее можно и перевозить с места на место… Она походит некоторым образом на голландскую ветреную мельницу, но легче, можно перевозить с места на место и ее все строение на столбе поварачивается, а не одна крышка, как у голландской». До цього опису Зуєв додає схематичний рисунок зовнішнього вигляду вітряка. Це і є найдавніше відоме нам видображення вітряка. Опис і рисунок Зуєва бородаївського вітряка зафіксували той тип, який був поширений на протязі XIX та XX ст. ст. на значній частині

терену України.

Роком пізніше Зуєва (в 1783–1784 рр.) збирав А. Шафонський матеріяли для свого «Черниговскаго наместничества топографического описания», яке остаточно він закінчив обробляти в 1786 р. В ньому ми знаходимо (правда лише статистичні) данні про вітряки як раз тої частини України, де Зуєв не бував. Таким чином, ці праці частково доповнюють одна другу. Як свідчить Шафонський, в південній половині Чернігівщини та північній частині Полтавщини вітряки теж були дуже поширені. В одинадцяти повітах намісництва він налічив їх біля двох з половиною тисяч.

«Опис Новгород-Сіверського намісництва 1779–1781 р.р. не брав на облік вітряків і в ньому лише випадково згадується про вітряк козака Годонка під Бахмачем». В «Топографическому описании Харьковского наместничества», виданому в Москві 1788 р., знаходимо цінну вказівку на те, що «слободские переселенцы ввели в Белгородской и Воронежской губерніях водяные и ветряные мельницы». Основну массу слобожан складали втікачи з Правобережної України; отже в наведеному автором «Описания» народному переказі маємо – хоч і не пряму – вказівку на те, що вітряки були поширені і на Правобережжі в XVII ст., бо саме на цей час припадають хвилі найбільш інтенсивної міграції з Правобережжя на Слобожанщину.

Вітряк остільки міцно і органічно увійшов у народній побут, що запоріжці, які після скасування Січі потрапили за Дунай, занесли з собою туди не тільки свій тип житла, але й вітряка. Пізніше здається лише І. Фундуклей в своєму «Статистическому описании Киевской губернии» приділив увагу вітрякам, підкресливши, що млини (водяні) найбільш розповсюджені в Уманському та Сквирському повітах, а вітряки в південних Звенигородському, та Сквирському повітах, а вітряки в південних Звенигородському, Чигиринському, Черкаському та Канівському повітах5. Цим і вичерпуються наші відомості про вітряки з друкованих джерел XVIII та XIX ст., а більш ранніх ми не знаємо.

В XIX ст. вітряк, як характерна риса українського села, як неодмінний компонент його краєвиду, як своєрідна парость народньої архітектури, міцно увійшов в творчість письменників і поєтів, з М. Гоголя та Т. Шевченка починаючи. Відбився він також широко і в творах багатьох художників. З поміж художників чи не перший тонко відчув і зумів донести до глядача поетичну красу архітектурних форм вітряків Вас. Штернберг, який в 1836–1838 р.р. влітку відвідував Київщину та Чернігівщину і на підставі особистих вражень створив свою картину «Вітряк у степу». Слідом за своїм другом В. Штернбергом і Т. Шевченко уже в своїх ранніх роботах («Катерина» – 1842 р. та «Казка» – Солдат і смерть – 1844 р.) також вводить вітряк, як характерну рису українського сільського краєвиду в свої композиції.

Багатогранність архітектурного образу вітряків і тих поетичних асоціацій та емоцій, що викликав у глядача їх вигляд, яскраво розкриває Т. Шевченко в своїх прозових творах. Змалювавши в повісті «Наймичка» вигляд села Буртів коло Ромна на Полтавщині, він закінчує опис словами: «Таков вид почти всех сел Малороссии с большим или меньшим количеством ветряных мельниц. И как приветливо они машут своими крылами утомленному путнику…». Інші асоціації викликають у письменника вітряки в повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали», де він змальовує краєвід уже правобережний – в околицях Будищ коло Лисянки на Київщині: «За селом на отлогой возвышенности, – пише Шевченко, – махали крыльями, как будто жаркий спор вели между собой две ветряные мельницы…».

З цього часу вітряк, як невідємну і характерну рису українського сільського краєвиду ми часто будемо бачити у творах багатьох українських і російських майстрів пензля на протязі усього XIX та поч. XX ст. від Айвазовського, Куїнджі, Яна, Станіславського аж до радянського художника І. Шульги (картина «Німці на України»). Дуже часто звертався до вітряків в своїй творчості художник Левченко. Важливим документальним джерелом для пізнання зовнішнього вигляду вітряків ріжних повітів Київщини середини XIX ст. є альбом акварельових рисунків Деляфліза. Його рисунки не мають художньої вартості, але альбом містить в собі силу цінного документально-точного етнографічного матеріалу. Хоч вітряки, зважаючи на їх мальовничо-привабливий вигляд давно уже оцінили художники та письменники, увагу дослідників народньої творчості вони чомусь не привернули. Досі не виявлено, не зібрано в не опубліковано в фотографіях чи рисунках навіть основні типи вітряків, які пощастило зафіксувати характерні для тих чи інших районів, не кажучи вже про численні варіанти основних типів. Не знаємо ми також спроб розібратися в дислокації та генезісі цих типів. Вся «література» про вітряки обмежується коротенькою нотаткою Ф. Вовка в його роботі «Этнографические особенности украинского народа», та одною побіжною фразою М. Сумцова в його «Слобожанах». Ф. Вовк вважав простішою і старішою формою вітряка ту, де обертався увесь корпус, який має вигляд невисокого чотирьохгранного зрубу, іноді з невеличким балкончиком. Вітряки, де повертається лише криша, які значно вищі перших і мають шости – чи восьмигранну форму на його думку, новіші М. Сумцов навпаки тип вітряків – «кругляків» (себ-то восьмигранних) вважав старішими9. Ні той, ні другий дослідник свої твердження нічим не обгрунтували. В цьому нарисі я хочу зробити спробу порушити питання про генезис деяких типів наших вітряків та визначити місце, яке посідають вітряки серед інших пам’яток української народньої архітектури. Матеріял для цього нарису у вигляді фото нагромаджувався поступово і принагідно на протязі 1913–1933 рр. під час експедицій по дослідженню народньої житлової та монументальної архітектури на терні Харківської, Сумської, Полтавської, Чернігівської, Дніпропетровської, Ворошиловградської, Київської, Житомирської та Волинської областей. Один з вітряків – у м. Лебедині був нами обміряний10. Використано нами фото вітряків, які експонувалися на виставці XII археологічного з’їзду у Харкові в 1902 р. з теперішніх Дніпропетрівської та Ворошиловградської обл. та фото Д. Щербаківського, виконані ним під час першої імперіалістичної війни (1915–1917 рр.) на Буковині. Останнім часом наша збірка поповнилася відбитками фото вітряків зроблених архітекторами М. Буценко, Г. Логвином, Ю. Нельговським та Ю. Хохлом, В. Самійловичем в межах Київської, Чернігівської, Ровенської, Черкаської, Кіровоградської, Полтавської та Сумьскої обл. Зібраний нами матеріял ще дуже далекий від бажаної повності, проте він дає змогу скласти уявлення про головніші типи вітряків, (які пощастило зафіксувати) та про їх діслокацію. Відтворити повну картину розвитку форм наших вітряків наповне ніколи вже не пощастить. Одні форми виявилися згодом практично недосконалими і вони безслідно зникали (наприклад той тип вітряка, який не міг повертатися крилами до вітру , про який згадує Зуєв), замісць них і поруч з ними поступово утворювалися нові інші типи, в ріжних районах відмінні. В свій час ніхто не приділив їм уваги і ніяк не зафіксував цей процес.

Величезна кількість вітряків зникла за останні півсотню літ в зв’язку з широким розповсюдженням млинів з паровими та дізельними двигунами, які не залежали від примхів погоди і мололи не зважаючи на те, є вітер, чи немає. Багато вітряків загинуло під час війни в 1941–1945 рр. На жаль, вітряки зникали, науково не вивчені і навіть не зафіксовані в фото чи рисунках. Отже, в тому матерьялі, яким ми маємо змогу користатися безперечно бракує немало такого, що могло би повніше освітлити історію розвитку вітряків. По між зниклими вітряками, як довили наші спостереження на місцях під час подорожів, могли бути і без сумніву були (незафіксовані) старовинні рідкісні споруди, які несли в собі відгомін типів і форм давно вже забутих новішими майстрами. тому, повторюємо, докладну систематичну історію процесу розвитку вітряків ми дати не спроможні.

Давно вже нашу увагу привертав район українського Полісся. Тут ми сподівалися знайти реліктові форми народнього житлового і господарчого будівництва. В 1928 році влітку мої товариші Жолтовський П., та Чукин Д.провели подорож розвітку за маршрутом: Чернігівське-Київське-Волинське Полісся від Козлянського району почавши і прикордонними з тодішньою Польщою районами Волині кінчивши. Тут, від с. Пакулі Козлянського р-ну аж до с. Залісся Народицького р-ну всюди панував один тип вітряків, які мали вигляд могутньої рубленої восьмигранної з вертикальними стінками башти. Зруб, зложений з товстих брусів, підтримували що товщі підвалини, а ці в свою чергу лежали на грубезних, тісно поставлених і закопаних в землю стоянах. Важкі по пропорціям, нічим не обшиті стіни зруба вкривав стіжкової форми «драний» дах. Двері всередину вітряка вели внизу просто знадвору. Ні ганочка перед дверима, ні піддашка над ними, як і в поліських хатах немає. Освітлювався вітряк двома-чотирма круглими, високо прорізаними віконечками діаметром менше товщини брума. Ціла будова має, як і вся поліська архітектура, суворий характер. На нашу думку, це є один з найстарших типів вітряка. Зараз

він зберігся лише в глухих закутках Полісся. Але вітряк зафотографований нами в с. Писарівці Сумського р-ну (в 1914 р.) та вітряк за фотографований І. Н. Логвиним в с. Глушці Білопільського р-ну Сумськ. обл. (1957 р.) а також опубліковане М. Сумцовим фото старого вітряка – «кругляка» с. Боромлі Охтирського пов. Харківської губ., який одиноко стояв поміж вітряками новішого типу, свідчать, що колись цей тип можливо був поширений всюди.

Інколи випадково реліктової форми вітряк можно було зустрінути і по за межами Полісся. Року 1931 на вигоні коло с. Синявки Березнянського району Чернігівської обл. нам довелося за фотографувати і теж поміж новими – рублений, необшатий вітряк чи не архаїчніший ще за описаний нами вище і названий поліським. Синявський вітряк зберіг характер поліського, але має і деякі відміни: вкритий він не дранню, а соломою. Головна ж між ними ріжниця полягає в тому, що нижня частина синівського вітряка має форму призми квадратної в плані і лише вгорі квадратний заруб переходить у восьмигранник з поперечником, який дорівнює стороні квадрата. Що цей вітряк тож не е унікумом, а представник зниклого типу, який був поширений принаймні на Чернігівщині, свідчить передане мені художником Панасом Сластьоном фото вітряка з Чернігівщини конструктивно цілком такого ж, як і синявський, лише вкритого не соломою, а дранню і інших пропорцій. Чи можно архітектурні форми поліського та синівського вітряків вважати спеціфичними, створеними для вітряків? На це питання може бути тільки одна відповідь – ні. Таку, як у вітряків цих, форму башти теслі дуже добре знали і часто вживали при побудові дерев’яних замків. Майже кожне значніше містечко, не кажучи вже про більші міста, мали замки, найчастіш дерев’яні. Старовинні документи XVI–XVIII вв. малюють картину безпереривного будування чи ремонтів дерев’яних замків з їх оборонними, вартовими баштами та проїздними брамами-вежами. Всі ці замки давно вже зникли, але до нас дійшли сучасні їм зображення їх. Погляньмо, наприклад, на «план» замку Білгорода XVII ст.

В центрі замку дерев’яна церква, поруч з нею дуже висока вісьмигранна рублена башта вкрита стіжковим дахом. Це – дзвіниця, що разом з тим правила за дозорну башту. Дві в’їздові вежі-брами в стінах замку – чотирьохкутні в плані; вони мають невисокий нависаючий над стінами навіс для ведення «навісного» бою і стіжкові дахи. Чотирьохгранні в плані під стіжковими дахами дерев’яні вежі ми бачимо також в огорожі Межигірського монастиря на рисунку Вестерфельда. Ці ж форми пізнаємо ми і на гравюрі Дениса Сінкевича в будовах Крехівського монастиря16. Все в цих замках – стіни, брами, вожі, церкви, дзвіниці – творчість одних тих самих рук. Природно, що архітектурні форми, а особливо конструктивні засоби при усіх цих будов повинні мати багато спільного. тому, коли повстало нове завдання – збудувати вітряк, то теслям не треба було ламати собі голову, вигадувати нові форми і конструкції. Вони взяли і цілком повторили в вітряках готові звичні форми, конструкції, (а можно припустити і розміри) замкових чотирьохгранних чи восьмигранних в плані башт. І повторили настільки точно, що перші – про які згадував Зуєв і очевидно найстарші – вітряки були збудовані нерухомими, цілком так, як будувалися замкові вежі. І лише згодом довелося подумати над тим, як осягнути, щоб вітряк міг молоти при всякому напрямку вітру, а не лише при тому, (очевидно, який тут дув найчастіше), на який було орієнтовано нерухомий вітряк. Чотирьохгранні в плані будови в народньому дерев’яному будівництві – і житловому (хата) і господарському (комора) – мали споконвічні традиції. Вісьмигранні в плані зруби також мали значне поширення в селянському будівництві (гуцульські колиби, поліські клуні), не кажучи вже про широке застосування вісьмигранних в плані зрубів при будуванні церков і дзвіниць. До речі буде тут згадати, що архітектурні форми і конструкції рублених дзвіниць також залежали «від конструктивних засобів і архітектурних деталів» замкових веж. Цілком природно тому, що майстри, коли вони будували чотирьохкутні в плані зруби вітряків (синівського типу), при переводі четверика в восьмерик, вжили конструктивний засіб поступового зрізання кутків щораз все довшими брусами; засіб, яким вони безліч раз користалися при побудові церков і дзвіниць.  Третій тип вітряка, як і поліський, має форму рубленої, найчастіш восьмигранної (чи шостигранної) в плані башти, але стіни його утворюють не призму, а зрізану піраміду. При тому верхній поперечник зрубу на 1/3, а часом мало не на половину менший за основу вітряка. Вітряки цього типу значно вищі ніж полісські, а завдяки своїй формі вони здаються ще вищими, ніж вони є в дійсності. Нахил стін всередину та вертикальна обшивка зрубу18 надають вітряку характер не лише монументальної, але й стрункої, з вишуканими пропорціями споруди. Вітряки цього типу ще й зараз доволі часто зустрічаються на півночі Чернігівщини від Остроушок та Ново-Ропська на півночі аж до Козельця на півдні та до Чернечої Слободи на півночі Сумської області. Крайній пункт на заході, де зафіксовано вітряки цього типу – с. Матейки Овруцького району на Волині. Отже район розповсюдження цього типу значний. Як і перші два, цей третій тип зустрічається найчастіше в північній половині Чернігівської обл. та в межах колишньої Стародубівщини. Зуєв в своїх «Записках» ніде ні разу не згадує про те, що йому на шляху в районах лісостепу і степу доводилося зустрічати такі вітряки. Вітряки цього типу завжди будувалися з добірного лісу, а в роботі видно руку першорядного майстра. Не буде великою сміливістю припустити, що утворився цей тип на Чернігівщині в другій половині XVIII ст., коли тут посилюється особливо гостро визиск селянства і за рахунок зростаючих панських доходів бурхливо розвивається поміщицьке житлове будівництво (палаци) в маєтках, а поруч йде енергійне промислове будівництво-будування великих приміщень для полотняних, суконних, килимарських, фарфорових заводів, гут, рудень і т.п. підприємств з ріжними механізмами та технічним устаткування. Тоді ж на Чернігівщині та Стародубівщині міг виникнути український варіант «голандського» вітряка, бо саме тут були найбільш придатні для цього умови.

Але одночасно треба підкреслити, що будівельні конструктивні особливості і архітектурні форми вітряків і третього типу мають глибокі коріння, знаходять повну аналогію в замковому і монументальному дерев’яному будівництві. Найхарактерніша риса вітряків цього типу форма будівлі у вигляді високої рубленої вісьмигранної башти з нахилом стін всередину зруба. Ця ж сама риса є властивістю багатьох замкових веж і обов’язкова для тогочасних церков і деяких типів дзвіниць. Ця риса має насамперед істотне конструктивне, здобуте виробничою практикою багатьох поколінь теслів, значіння. Зруб з нахилом стін всередину був тривкі ший за зруб з вертикальними стінами; бо якби з часом якась стіна підтрухла, осіла і похилився в напрямку назовні центр ваги такої будови все ж не виходив за межі внутрішнього периметру стін і тим забезпечував зруб від руйнації. Ефективність цього конструктивного засобу забезпечила поширення його в усіх названих нами вище типах будов, а зрідка спостерігалася вона і в житловому будівництві – хатах20. Вертикальна обшивка зрубу разом з нахилом стін всередину у вітряках, як і у церквах та дзвіницях, крім практичного конструктивного мала естетичне значіння: вони ілюзійно збільшували дійсну висоту будови. В замкових баштах нахил стін мав ще одну вигоду; він давав змогу вгорі зробити нависаючий ганок («підсябиття») для нависного верхнього бою і цим забезпечував оборону підступів до підошви башти. Вітрякам третього типу вісьмигранність і нахил стін зрубу надавали міцності, більшої обтічності, а також забезпечували кращу ніж у вітряках поліського типу стабільність рухомої верхівки. Вхід всередину вітряків третього типу, як і у перших двох, просто знадвору; над дверима немає ніякого навісу, а перед ними – ганочка і освітлені вони теж скупо.

Четвертий тип вітряка – це той самий, який описав і зарисував в XVIII ст. Зуєв. Він був найбільш поширеним типом в лісостепових та степових районах Харківської, Полтавської, Київської та інших південних областей України і мав дуже багато варіантів. Слід зауважити, що різкої межі розповсюдження окремих типів не було. Три нище описані типи вітряків часом заходили далеко на південь, про що мі вже згадували. Четвертий тип можно було зустрінути далеко на півночі на Поліссі: у Веледниках (Словечанського району), Христинівці (Овруцького району) та ін.

Четвертий тип вітряка значно відмінний від досі нами розглянутих. В плані вітряки цього типу всі квадратні, або чотирьохкутні близькі до квадрату. Стіни – вертикальні, часом рублені необшиті (Мотронівка – з брусів, Смолянинове – з трохи обтесаних круглянків, Козіївка – з пластин); Часом стіни забирались «у шули» – Козіївка. Часто також зустрічаються вітряки каркасної системи – Лебедин. Стіни вітряков четвертого типу (рублені «у шули») то залишалися незашитими, то (частіш) обшивалися вертикально дошками. У вітряків четвертого типу обертається увесь корпус; нерухомою лишається база – поворотний восьмерик з віссю в центрі – більш чи менш заглибленою в землю. Ця база в ріжних районах має свої конструктивні особливості, неоднакову висоту і ширину (порів. вітряки Козіївки, Оженина). Часом вона цілком відкрита (Мотронівка, Смолянинова, Макарів Яр, Клочків), іноді вона закрита обшивкою до половини висоти – Кам’яне, часто обшивка спускається аж до самої землі (Люботин), Лютенські Будища, Калинківці, Ломова те. В кожному випадку співвідношення висоти базі, корпуса і даху по ріжному, але ритмічно ув’язані між собою.

Вітряки четвертого типу вкривали соломою, дошками (а раніш безсумнівно дранню), гонтою і в останні часи бляхою залізом. Солом’яні – звичайно невисокі – дахи мали ріжну форму. На Київщині вони наближалися до хатніх і крилися на три схили з маленьким «димничком» на чолом. На Полтавщині і Чернігівщині – Мотронівка, Сумщині – Кам’янка вкривалися на три схили подібно до того, як вкривалися комори. Найчастише ж криші мали два схили (Смолянинове), як звичайно крили сараї. Під гонтовим гострокутним двосхилим дахом збереглися вітряки на Буковині (Калинівці, Перебійківці), де гонта віддавна була головним матеріялом для покрівель усіх – монументальних, житлових та господарських будівель.

Найчастіше ж зустрічалися вітряки криті дошками (чи «дьором»). Такі дахи були практичніше за солом’яні, бо солому вітри часто зривали з вітряків. Крили дошками найчастіш на два схили – (Козіївка та багато ін.), рідше на три схили з «димничком». Осібне місце посідає вітряк з Лебедина. Його дах має два довгі бокові і два крутіше заломлені коротші чільний та тильний схили, останні обрізані вертикальними трапецовидними щитами. Майстер лебединського вітряка якимсь дивом задержав форму даху житлових будинків «барокового» типу XVIII ст. Це дає підставу припускати, що таких вітряків було раніш мабуть немало і що в цьому районі і житлові будівлі теж мали колись такої ж форми дахи. Тепер такої форми дахів уже немає. Дахи вітряків криті залізом (бляхою) безперечно наймолодші. Їх форми нерідко повторюють форми дахів критих дошками, на зміну яких вони прийшли: 1-двосхилі, 2-двосхіли з фронтончиком («димничком») з чола – Клочків чи тильної сторони – Оженин. В окремих випадках двосхилий дах набуває в розрізі, коли дивиться з чола, «кильовидної» форми, найбільш практичної для заліза – Лютенські Будища. Отже, в формах дахів вітряків цього типу використали форми покрівель житлових і господарських будівель. Що до загальних пропорцій, то вітряки четвертого типу виявляють велику різноманітність, починаючи від «кубічних», яких увесь профіль, беручи базу, корпус і дах, вписується в квадрат – Мотронівка, кінчаючи високими стрункими, в яких висот вдвоє більша ширини – Тулинці, Калинківці, вітряк в Слав’яносерського повіту та ін.). Пропорції других вітряків відбивають ріжні градації між цими двома порогами. Неоднакові і відношення висоти корпуса вітряків до баз. Одні – на низеньких базах – Клочків), у других, навпаки, база дуже висока – Смолянинове. У одних низ корпуса лежить прямо на поворотному восьмерику – базі – Смолянинове, у других між низом корпуса і восьмериком бази – значний по висоті просвіт – Лебедин, о надає таким будівлям надзвичайної легкості; здалеку здається, що вітряк ніби здіймається в повітря. У одних вітряків, як ми уже зазначали вище обшивка закриває базу наглухо – Люботин, у других вона не тільки цілком відкрита, але й ви дограє в створенні архітектурного образу рівноцінну з корпусом ролю – Смолянинове, Лебедин, Козіївка, Макарів Яр, Полтавщина.

Якщо у вітряків перших трьох типів двері не відограють роли у архітектурному оформленні будови, то у вітряках четвертого типу дворі, або власне двері разом з обов’язково доданими до них ганочками та піддашками посідають значне місце в композиції чола вітряка. В одноверхих вітряках двері прорізали то посередині стіни – Мотронівка та ін., то зкраю – Лебедин. В двохповерхових двері розміщали часом на одній вісі або посередині стіни – Смолянинове, або відступивши від середини вбік – Козіївка, в других випадках осі дверей верхнього і нижнього поверхів не збігалися – Козіївка. Вікна у вітряках четвертого типу зустрічаються рідко і їм, як і майстри попереду розглянутих трьох типів, не приділяли багато уваги. Правда, у тих нечисленних будівлях, де вони є, бачимо уже не просто дірки круглі – Неданчичі чи квадратові – Синявка, і не «волокові» щелини – холми, а справжні вікна, квадратові чи прямокутні, наближених до хатніх розмірів. Розміщені вони, звичайно, або вгорі чільної стіни – Кам’яне, Ломовате, або в фронтонах даху – Козіївка, Люботин, Калинківці.

Одні з вітряків четвертого типу трактівалися майстром як одноповерхові будови – Мотронівка, Лютенські Будища, Лебедин, Макарів Яр, в других, навпаки, виразно виявлено, а у деяких навіть підкреслено – то карнизом на межі поверхів, то двох ярусністю ганка їх – двох поверховість – Калинківці, Люботин, вітряк в Слав’яносербського повіту, Смолянинове, Козіївка. Від перших трьох четвертий тип вітряків різко відріжняється ще й тим, що в них чітко виявлено принцип фасадного рішення архітектурної форми будівлі. У вітряків четвертого типу обов’язково є одна головна грань – фасад, тоді як у вітряків попереду розглянутих типів фасаду немає: усі грані у них однакові, усі рівноцінні. Такою фасадною була стіна з дверима, яка майже завжди містилася насупроти стіни з крилами. Двері (і в одноповерхових і в двохповерхових варіантах вітряків) виходять неодмінно на ганочок і обов’язково на фасад. Найчастіш ці ганочки займали цілу фасадну стіну і містилися під загальним з корпусом дахом, себ-то трактувалися як інтегральна частина будови, іноді як лоджія (Козіївка, Люботин та ін.). В одному маленькому вітряку з Полтавщини (назва села точніше нам не відома) ганочок займав не цілу, а половину чільної стіни. В окремих випадках – Лебедин ганочок довжиною на цілий фасад мав свій, окремий від корпуса, односхилий дашок. Так само вхід в нижній поверх вітряка с. Ломоватого мав свій окремий дашок. У вітряку с. Кам’яного ганок займав не увесь фасад, а лише середню частину його і мав над собою окремий двосхилий з фронтончиком дашок. У одного вітряка – Козіївка – перед дверима верхнього поверху був висячий на консолях ганочок; над ним – окремий односхилий дашок. У вітряків Калинківців, Перебійківців висячі ганочки верхнього поверху мали над собою двосхилі дашки. У вітряку с. Макарового Яру ганочок теж займав лише частину, але, як ми вже говорили, не чільної, а бокової стіни і мав також окремий односхилий дашок. Як же в цілому розв’язували майстри проблему композиції чела вітряків четвертого типу? Таких рішень багато. Неможливо знайти двох однакових. Розгляньмо кілько типових рішень на конкретних прикладах. Один з найпростіших засобів ми спостерігаємо у згаданому уже нами вітряку з Полтавщини. Тут ліва половина чільної стіни відступає вглиб, утворюючи перед дверима ганочок. Це напівзатемнене заглиблення вносить оживлення в фасад, порушуючи його монотонність. Форми вітряка с. Ломоватого взагалі стримані. Спокійну площинність бокових стін обшивка вертикальними планками тільки посилює, приховуючи двох поверховість будові. Чільна стіна разом з фронтоном даху теж в цілому трактована площинно, але цю площинність порушують вгорі велике завершене арочкою з плечиками вікно, а внизу – ганочок з піддашком, ще прикриває вхідні двері. Темні плями відкритих дверей й вікна та панів тінь від піддашку, що тягнеться на всю ширину чола, розбивають спокійну площинність чільної стіни, вносячи тим елементи живописного порядку. Буковинський варіант вітряків характерний тим, що верхній поверх у них нависав над нижнім то з одного – Калинківці, то з двох – Перебійківці боків. Крім дверей верхнього та нижнього поверхів, гладь чільної стіни порушує висячий ганочок з піддашком, виступаючий перед дверима верхнього поверху та східці до нього – то відкриті – Перебійківці, то прикриті зверху дашком – Калинківці. Асіметричне положення висячого ганочка і сходи, які по діагоналі перетинають фасад вітряка, вносять в композицію чола вітряка елементи руху, надають йому дінамичніть. Чільна стіна вітряка – Козіївка теж має, як і буковинська, висячий ганочок, зовнішні похилі вподовж чола сходи до нього, але тут ганочок міститься хоч і зкраю, проте не виходить за межі зруба вітряка. Не дивлячись на таке положення ганочка і на розбіжність осей дверей фасад при асіметричному розв’язанні всеж спокійніший за буковинські. Досягає цього, «заспокоює» асиметрію майстер широким, нависаючим над стіною «фрізом» підшитим знизу делікатно різьбленою «лиштовкою»22 і завершенням фронтоном, зашитим у протилежність зрубу стін, вертикально.

У вітряку с. Кам’яного навпаки, чільну стіну зкомпоновано послідовно сіметрично. Сіметрично на одній вісі – посередині стіни – прорізано вгорі вікно, а внизу двері. Сіметрично – в центрі стіни притулено ганочок з двосхилим дашком. Колонки ганочка ритмуються з вертикальною обшивкою, а дашок, ув’язаний теж ритмічно з дахом корпуса будови. Сіметрично, в центрі міститься ганочок і у вітряку с. Макарового Яру, але не чільної, а бокової стіни, хоч вікно прорізано і тут в чільному фронтоні. Велика група вітряків має таку спільну рису: ганочок у них займає цілу чільної стіни. Ми вже мали нагоду бачити вітряк з таким ганочком у с. ломова тому, але там ганочок разом з піддашком надто механічно «притулений» до корпусу і композиційно не ув’язаний з ним. У лебединського вітряка ганочок теж не під загальним дахом з корпусом. Його приточено до чільної стіни, він має окремий односхилий дашок, але у лебединського вітряка ганочок (у відміну від ломоватського) органічно ув’язано композиційно з фасадом будови. Верхня частинаганочку відкрита, нижня вертикально зашита дошками. Отже на фасаді вертикалі чергуються з горизонталями та похилими. Вгорі стіну винчає вертикально зашитий трапецевидної форми щит, який переходить у трьокутний гостро заломлений зріз даху. Зіставлення на фасаді яскраво освітлених площин з затіненими и напівосвітленими в сполученні лінійною ритмікою, створює на фасаді архітектурну композицію багату нюансами, виконану з великою майстерністю і чуттям міри. Боковими стінами майстер приділив теж чимало уваги. Між важким монументальним восьмериком-базою та низом корпуса лежить незашита частина вітряка. Центр прольоту майстер прикрасив ефектно вирізьбленими по профілю стовпчиками23. Над вертикально зашитими боковими стінами навколо широким поясом проходить зруб (ощепини), який в композиції відограє роль фриза. Над боковою стінкою підноситься круто заломлений трапецовидний бік даху.

Значно більш поширений варіант вітряка, де ганок, займаючи усю широчінь чільної стіни, вкрито спільно з корпусом одним найчастіш двосхилим дахом. Зустрічаються між ними і одноповерхові – Лютенські Будища напр. і багато ін. і двохповерхові – Смолянинове та ін. Ріжняться вони глибиною та засобами архітектурного оформлення ганочків. В одних з чола ми бачимо лише стовпчики – Смоляниново, які в окремих випадках мають і подушечки – «капітелі» – Козіївка. В других між стовпчиками пропущено поручні – Козіївка. Часом прольоти нижче поручнів між стовпчиками загратовано планочками – Козіївка, або балясинками – Оженин. Таке «прозоре» оформлення надає фасадом надзвичайну легкість. В других вітряках прольоти між стовпчиками нижче поручнів зашито дошками, Лютенські Будища та ін., утворюючи, таким чином, «лоджію». Верхній ганок у двохповерхових варіантах вітряків найчастіше також трактовано як лоджію. Практичне значіння такого ганка невелике, тому інші варіанти вітряків обходилися і без нього. Головне призначення верхнього ганочка – милувати око кожного, хто оглядав вітряк з’окола, а разом з тим він давав змогу милуватися красою довколишніх краєвидів тому, хто виходив на цю лоджію. Нижній ганок навпаки мав більш практичне значіння і відогравав роль передсіначок. тому часом верхній і ніжній ганочки навіть не були безпосередньо між собою сполучені і вихід на верхній ганочок був з середини верхнього поверху. В таких вітряках поверхи за’язані були внутрішніми сходами. Але були вітряки, у яких ганочки обох поверхів сполучалися надвірними сходами – Козіївка. Зустрічаються і такі вітряки, де не низ, а верх ганку наглухо зашито з усіх боків дошками – Тулинці, Клочків. Вони виглядають замкнутими, похмурими, непривітними. В двохповерхових вітряках звичайно ганочки обох поверхів пов’язані між собою сішками (стовпчиками, колонками) – Козіївка. Але часом, як, наприклад, в Оженині, ганочки не зв’язані між собою, до того ж ганочок верхнього поверху займає усю ширину чола, а ширина нижнього дорівнює тільки ширині дверей. Розв’язуючи проблему ошатності вітряка, майстри головну увагу приділяли виразності сілуєту цілої будови та пропорційності частин. Проте в окремих випадках вони не мало прикладали також зусиль, щоб надати особливо принадного вигляду фасаду. у Козіївці, наприклад, чимало фасадів вітряків вгорі було оздоблено делікатно-вирізьбленими «лищтовками». На Полтавщині, Харківщині, Сумщині верхи щитків у ганочків вітряка, як одноповерхових, так і двохповерхових оброблялися у вигляді «аркатури» – Лютенські Будища у Люботині і Зінькові такі «арочки» прикрашають тільки верхні ганочки, тоді як нижні завершуються горизонтальними сволочками, а у вітряка з Лебединського повіту на Сумщині «аркатура» подвійна – у верхньому і у нижньому поверхах. У Люботині і Зінькові кожна арочка спирається на стовпчик, тоді як аркатура вітряка Лебединського району та Лютенських Будищ «висяча», бо тримається вона тільки на крайніх углових стовпчиках. В Оженині особливу увагу майстер вітряк

Дан Берест 

ЗАГАДКИ ВЕЛЕСОВОЇ КНИГИ

Дана публікація розкриває помилки попередніх досліджень «Велесової книги» та

надає пояснення важкодоступних висловів тексту.

Ключові слова: «Велесова книга», Анти, Семиріччя, Голунь, Київ.

СЕМИРІЧЧЯ

Одна з таємниць «Велесової rниги» – це згадка про Семиріччя. Місцезнаходження

цього «краю зеленого біля моря» не спромоглися розтлумачити ані імениті науковці,

ані всі інші дослідники «ВК». Тож визначимо, де розташоване «святе Семиріччя

наше», згадане у «ВК» неодноразово як колиска етнічного витоку українців-русичів

й усіх слав’ян загалом.

Зауважимо, що уживані в тексті «ВК» географічні назви не слід ототожнювати

з сучасними назвами, як наприклад: Семиріччя у сучасному розумінні стосується

місцевості зокола озера Іссик-Куль або П’ятиріччя – Пенджаб в Індії. Але семиріччя

й п’ятиріччя існують у багатьох місцевостях – це узагальнені назви тих місць, де на-

явні сім чи п’ять річок. І таких місцин у кожній країні знайдеться чимало, зокрема і

в Україні-Русі, тим паче в Стародавній Русі, яка сягала від Чорного моря до Білого.

Про помилкове сприйняття азіатського Семиріччя зауважив Ю. Шилов, пропо-

нуючи свою версію Семиріччя на берегах Середземномор’я: «В середньоазійському

Семиріччі ніяких реалій за часів доарійського Богумира ми не знайдемо. Але зна-

йдемо етруські містечка.., які могли виникнути в італійській (В)енет(ц)ії внаслідок

переселення сюди однойменного племені на чолі з Енеєм і Антенором після падіння

Трої в середині ХІІІ ст. до н.е. Тут, біля Кречіо, в 1846 р. було знайдено надгробок

Енея зі згадками Лада й Езменя Расії, відомими також «Велесовій книзі». Чи не від

Руса молодшого, сина Богумира (Благомира), пішла назва тієї місцини? А сім рік

Краю Зеленого – чи не місцевість Тімава із сімома джерелами та дубовим лісом біля

Адріатичного моря, присвячена Богу Міду (за «Географією» Страбона)?». Тож варто

розібратися – де розташоване наше «святе Семиріччя»?

Вагомість цього питання важко переоцінити. П’ятиріччя і Семиріччя (згідно з

«ВК») – це колиска східних слов’ян й усіх слов’янських народів, тому місцезна-

ходження цих місць вельми важливе для розуміння наших етнічних витоків. Але

годі шукати «наше святе Семиріччя» по усіх світах, бо воно знаходиться на теренах

України-Руси і здавна було відоме нашим пращурам, на відміну від нас.

Згадку про П’ятиріччя і Семиріччя знаходимо на д.36а, де сказано про венедів як

про найдавніший рід слов’ян, що подався з Руси на захід: «венеди повернуться до

земель наших і до степів древніх, шукаючи порятунку, як у дні виходу од П’ятиріччя

і Семиріччя». Зауважимо, що П’ятиріччя і Семиріччя згадані вкупі, тож і місцевість

має бути поряд одна одної, а не розкидана по усьому світу, як вважали нерозсудливі

науковці, переносячи П’ятиріччя до Індії, а Семиріччя в Середню Азію чи кудись інде.

Відтак, зважаючи на усі визначення місцевості, де розташовувались П’ятиріччя і

Семиріччя, зокрема й згадку про те, що це «край зелений біля моря», зазначимо, що

колиска слов’янського етносу – це узбережжя Азовського моря: західне і північне

узбережжя відповідно. П’ятиріччя – це п’ять річок сучасного Краснодарського краю:

Єя, Челбас, Бейсуг, Кирпили, Кубань. Семиріччя – це сім річок сучасної України-

Руси: Молочна, Берда, Кальміус, Грузький Єланчик, Мокрий Єланчик, Міус, Дон.

Підтвердження цього висновку вбачаємо в археологічних знахідках північного

Приазов’я, де розташовані численні кургани-могили та прадавні святилища, зо-

крема всесвітньо відома Кам’яна могила на річці Молочній – найдавніша історична

пам’ятка з усіх відомих на Землі, датована ХІІ тисячоліттям до нашої доби і по пра-

ву визнана витоком всесвітньої цивілізації. Написи Кам’яної могили розкривають

мотиви загальновідомих міфологічних сюжетів, зокрема й про Всесвітній потоп.

За визначенням науковців, у VI тисячолітті до н.д. стався землетрус, що зумовив

прорив Середземного моря (через суч. Босфор) і затоплення колишнього озера, яке

перетворилося на Чорне море, де рівень води піднявся на сто метрів. Згадки про це

грандіозне явище знайдені в написах Кам’яної могили, звідки були запозичені до

шумеро-вавилонських глиняних табличок, а згодом прибрали назву Всесвітній по-

топ та загальновідому згадку про Атлантиду – країну велетів-антів (рос. атланти).

Не підлягає сумніву, що ця велика катастрофа зумовила грандіозну міграцію

мешканців тодішнього Причорномор’я, котрі розійшлися в усі кінці світу, згідно з

археологічними, генетичними і лінгвістичними дослідженнями. Наші пращури піш-

ли до Європи, центральної Азії та Китаю, Єгипту і Персидської затоки, Палестини

і Месопотамії. Науковці стверджують, що мешканці Причорномор’я були тими за-

гадковими пращурами шумерів, що розвинули знамениту цивілізацію в Месопотамії.

Але «ВК» не згадує події такої сивої давнини. Найдавнішу згадку про Семиріччя

бачимо під 950 роком до нашої доби в легенді про Богумира (д.9а): «Утворилися ті

наші роди біля семи рік, де ми проживали в примор’ї, у краю зеленому, і там худобу

водили раніше ісходу до Карпатських гір. То було за тисячу триста років до Герма-

наріха. О тім часі була битва велика на берегах моря Готського (Азовського); отам

праотці накидали кургани із каміння білого, під яким погребли бояр і отців своїх, що

в січі полягли». Згадана битва була в добу кімерійців, які зазначені як «отці наші».

Саме кімерійці боронили наш край від азіатських кочовиків-завойовників, що на-

сувалися зі сходу.

У згаданій битві 950 року наші пращури отримали перемогу, але через кілька

століть азіатські орди насунулися знову, причому значно численніші. Це були скіфи

– східні давньоіранські племена, що з’явились на Русі в VІІ ст. до н.д. Цій потужній

навалі не зуміли протистояти наші праотці й відступили: частина пішла на північ на

чолі з легендарним праотцем Орієм (розбудувавши Голунь та Київ у Подніпров’ї),

частина – на захід (розбудувавши м. Кімерій в Італії), частина – до Малої Азії. Згідно

із існуючою історіографією, скіфи на чолі з царем Мадієм, переслідуючи кімерійців,

через Кавказ вдерлися до Мідії і оволоділи на 30 років великою частиною Малої Азії.

Це засвідчує розповідь «ВК» про відступ наших праотців із Семиріччя до Сирії та

зворотне повернення на свою батьківщину: «І вийшли з краю Семиріччя до гір Сирії,

в Загір’я, перебувши там вік» (д.15а), тобто наші праотці перебули в Сирії деякий час,

ймовірно, вік одного покоління, перечекавши, поки вщухне розгул азіатської орди.

«ГОРА ІРШТІЯ»

Кажучи про Семиріччя, доречно згадати так звану гору Ірштія – ганебне свідчення

неуцтва сучасних науковців як вітчизняних, так і закордонних. Необачна помилка

першого перекладача «ВК», нашого співвітчизника Б. Яценка дала підставу росіянам

віднести цю назву до річки Іртиш, мовляв праслов’яни вийшли із Зауралля. Але

варто лишень виправити розбивку на слова у виразі: «одь крае Седьемрецштiа о горе

Iрштiа i Загъгрiа, обентьщiа вiек», замінивши на логічніше: «одь крае Седьемрецштiа

о гор Сiрштiа i Загъгрiа, обентьщiа вiек», – і вигадана гора «Ірштія» перетворюється

на зрозуміле «Сiрштiа» – тобто «Сирія», яка згадується на цій же дощечці далі: «i

теще до земiе Сiрштiе i тамо ста». Таким чином, сам вислів щодо «гір Сирії» цілком

узгоджується з подальшим викладом – «пройшли Дворіччя» (тобто межиріччя Ти-

гру й Євфрату), котре від вигаданого «Іртиша» розташоване на неймовірно великій

відстані. До того ж у тексті однозначно сказано, що це було повернення русичів, а

не вихід з «праслов’янської колиски»: «І вийшли з краю Семиріччя до гір Сирії, в

Загір’я, перебувши там вік» (д.15а), – тобто праотці були там лише деякий час. Мало

того, вигадане Сирійське Семиріччя не відповідає означенню Семиріччя: згідно з

«ВК» – це «край зелений біля моря».

Підсумовуючи сказане, зазначимо: вихід наших пращурів з П’ятиріччя і Семи-

річчя був зумовлений навалою скіфів у VІІ ст. до нашої доби. З Приазов’я та пониззя

Дніпра частина слов’ян подалася на захід в Європу, інша частина – на південь у

Сирію, а частина слов’ян на чолі з патріархом Орієм та його синами (Києм, Щеком,

Хоривом) відійшла на північ у ліси верхів’я Дніпра, звідки згодом повернулись і

розбудували Голунь і Київ. Безсумнівно, для захисту від азіатських кочовиків наші

праотці створювали захисні укріплення у вигляді насипних валів, відомих сьогодні

як Троянові чи Змієві вали, які наявні на теренах сучасної України-Руси.

ВИГАДАНА ІНДІЯ

На жаль, перший перекладач автохтонного тексту «ВК» (Б. Яценко) помилково

сприйняв вислів «изъ края иньска» як «з краю Індійського», після чого усі нероз-

важливі науковці опиралися на цей помилковий вираз як на достеменне свідчення,

зазначаючи, що патріарх Ор зі своїми синами – Києм, Щеком, Хоривом – буцімто

прийшли з «Індії» (?).

Авторський переклад автентичного тексту виправляє цю прикру помилку на д.38а,

де йдеться про землетрус, що стався у часи вавилонського полону, а саме:

першодрук – «изшед изъ края иньска пред очи идуща, камо зрящети»;

неправильний переклад «І пішли з краю Індського світ за очі»;

правильно – «І пішли з краю, куди очі дивились, – інший край зглядіти».

Виправлення «краю Індійського» на «край інший» сталося не із забаганки автора,

а опираючись на аналогічний вислів у фрагментах на д.20: «од iньске отрещете», пере-

кладене як «од інших відірвали», тобто «інський» – це не «Індійський», а «інший». До

того ж спонукав до пошуку іншого краю землетрус, що стався під час вавилонського

полону русів (згідно з д.6г), тобто це чергова розповідь про повернення наших бранців

до Руси, але це аж ніяк не подніпровський Орій з синами, згадку про яких запозичили

бранці для утвердження своєї причетності до слов’янського етносу.

Варто додати ймовірним опонентам, що повернення з Індії великої кількості людей

з худобою та обозами – справа багатолітня, бо треба було зупинятися щороку і сіяти

зерно, а потім збирати врожай, а за неврожаю залишатися на одному місці декілька

років, щоб не померти з голоду. Відтак, подібне переселення могло тривати впродовж

десятків років, а то й життя одного покоління. Іншими словами, якщо припустити,

що Кий, Щек та Хорив прийшли з Індії, то вони не могли б очолювати роди, бо в Індії

вони мали бути маленькими дітьми, щоби в 20–30-літньому віці досягти земель Укра-

їни-Руси. Проте нерозважливі дослідники з легкістю переносять події з одного кінця

Землі на інший в одну мить, вважаючи це рівнозначним переходу з Києва до Карпат.

«ІНДІЙСЬКИЙ ПЕНДЖАБ»

Дощечка 7є має вираз, який створив стійке непорозуміння щодо Пенджабу в Ін-

дії. Неправильно прочитаний вислів першодруку «А с пендебе iдьема до се до небi

сварзе сынея» як «з Пенджабу ідемо…», що аж ніяк не узгоджується з контекстом.

Проте нове розділення на слова та заміна помилково прочитаних літер дає інший

вислів: «А стенде бо iдьема до се до небi сварзе сынея», що цілком відповідає оповіді:

«Дажбо нас народив од корови Замунь, і були ми не скіфи, а коровенці – анти,

руси, боруси і сурожці; і тако стали дідо русове, і звідтіля йдемо досі до небесної

Сварги синьої».

ПІД ЗНАКОМ ОВНА

Дощечка 1 містить помилку, яка розкриває більш давнє походження землі Русь-

кої, а саме:

«Бренне бо є наше життя і ми самі також, разом з князем нашим, працюючи і

живучи на землі під знаком Овна» (попередній помилковий переклад – «живучи в

землі з тілом овна»).

Цей вислів означує час, бо новорічна кульмінація зодіакального Овна збігалася  

з весняним рівноденням між 1710 роком до н.д. та з 20 роком н.д. Відтак, русичі як

онуки Дажбога, який «нас народив од корови Замунь» (д.7є), могли сформуватись не

пізніше 1710 року до нашої доби, коли зодіак очолював Телець (2300-1710 роки до н.д.).

КИЙ-І ТА КИЙ-ІІ

«ВК» згадує кількох руських князів на ім’я Кий. При неуважному прочитанні

не впадає в око неоднозначність особи Кия, котрий розбудував Київ у VІІ столітті

до нашої доби, а потім «воював з болгарами», які з’явились на геополітичній мапі

Європи на тисячоліття пізніше.

Згадку про взаємини з болгарами зустрічаємо на д.34 та д.36б, де йдеться про

руського князя «Кия», але цей князь – не засновник Києва. На вказаних дощечках

згадується однойменний князь, Кий-ІІ – руський князь VІІІ століття, що правив на

Русі тридцять років і мав сина на ім’я Лебедян (він же Славер). Тож треба розрізняти

згадку про цього князя, щоби не спричинити непорозуміння щодо історичної постаті

засновника Києва – Кия-І (сина Ора), який у 640 році до нашої доби розбудував

Київ разом з братами: Щеком і Хоривом, згідно з д.6в: «Од отця Ора до Діра (860 р.)

пройшло тисяча п’ятсот літ».

Стосовно Кия-ІІ маємо можливість вирахувати час його правління, згідно з д.34:

«Се бо князеві Кию на ум спаде йти на болгар і ту рать пожене на північ аж до Ворон-

женця і десь там залишить». Тобто цей князь пішов на болгар, погнавши їх до Волги,

а болгари після розпаду так званої «Великої Болгарії» у Приазов’ї в VІІ столітті під

натиском хозар залишили Білу Вежу і, шукаючи вільні землі, справді перейшли на

середню Волгу. Тобто цей Кий-ІІ жив після розпаду «Великої Болгарії» у VІІ столітті.

Точніша дата вираховується за датуванням на д.36б:

«І се Кий помер, будучи нашим володарем тридцять літ. І по ньому був син Лебе-

дян, який звався Славер, і той був двадцять літ. А по тому був Верен з Великограддя

також двадцять літ; і по тому Сережень – десять, і він останній». Вказівка на те, що

Сережень був останній руський князь, веде до висновку, що саме він був правителем,

коли Дір і Аскольд захопили Київ у 860 році (згідно з Літописом Руським).

Отож Кий-ІІ був правителем на Русі у 780-810 роках.

РОСІЯ–ГРАД

«ВК» згадує загадковий Росія-град, який не спромоглися визначити колишні до-

слідники «Велесової книги». Це сталося через помилку перекладу д.33, де згадується

стародавнє місто, котре шукали на березі Чорного (Понтійського) моря. А саме:

«А ся треба наша по Седеню, отцю нашому, що на Понтійському березі (і) у Ро-

сії-граді був».

У попередніх перекладах сполучник «і» був пропущений, хоча й наявний у першо-

друку, через що нерозважливі дослідники сприймали Росію-град на Понтійському

березі (зокрема дехто ототожнював Росію-град із Сурожем). Але наступний абзац

цієї дощечки зазначає:

«І се руси пішли од Білої Вежі і од Росії на Дніпровські землі», – тобто Росія-

град розташований неподалік Білої Вежі (хозарське місто Сакел, зараз затоплене

Цимлянським водосховищем). Відтак, Росію-град треба шукати не в Криму, а біля

Дону, і це місто, поза сумнівами, відоме на сьогодні як Ростов. До того ж упродовж

століть існує легенда про заснування Ростова, назва якого походить із словосполу-

чення «Росів стан».

«ПРАОТЦІ МАРІЧЕНСЬКІ»

Дощечка 27 згадує так званих «праотців Маріченських», згідно з першодруком:

«праоце Марiщеньска». Можливо, вкралася помилка прочитання перших літер «ІЛ»

як «М», відтак, не «марiщенська» – а «іларiщенська», тобто «праотців Іларієвських»,

бо Ілар (як вчитель русів) згадується у «ВК», натомість ніякого «Маріченська» в

текстах не бачимо.

МІФІЧНИЙ «ІНДО-КИЄВ»

Дощечка 38а має неправильний переклад щодо міста Києва, який був зазначений

як «Індо-Київ». Помилка виникла через хибне тлумачення слова «інде». Першодрук:

«И постави первЪе родъ слвенъ млбище во грду индЪ Кииву, еже рещенъ есть Киив».

Новий переклад: «І поставив перший рід слов’ян мольбище в граді новому Києві,

який досі зветься Київ».

Помилкове сприйняття виразу «во грду индЪ Кииву» як «в граді Індо-Києві»

сталося внаслідок спроби дослівного перекладу без урахування звороту мови наших

пращурів. Тобто «во грду индЪ» – це ідіома, як наприклад: «идяху индЪ а изстеще

грозе» – пішли іншим шляхом і уникли грози (д.9), або «тЪкшя до земе индЪже

суне в ноце спяшеть» – пішли до землі, де сонце спить (д.9); як бачимо, тут немає

дослівного перекладу, а є лише відповідний переклад, що не порушує зміст вислову.

Що ж до «Києва», зауважимо, що історично відомо про інші міста русичів з назвою

Київ. Зокрема, в Італії (давньоукраїнське «теля») були розбудовані етруські містечка

Славіні, Києв, Перусія. Як відомо, русичі потрапили в Італію у давні часи внаслідок

переселення племені на чолі з Енеєм після падіння Трої в ХІІІ ст. до н.д. (надгробок

Енея було знайдено біля Кречіо в 1846 р.). Не виключено, що в давнину мались ще

й інші містечка з аналогічною назвою, адже наші праотці розійшлися з Подніпров’я

та Приазов’я в усі кінці світу. Отож Київ на Дніпрі був не першим містом з такою

назвою, але, на відміну від інших міст, наявний до сьогодні.

АСКОЛЬДИ «ВК»

На жаль, жоден науковець при дослідженні «ВК» досі не помітив, що в текстах

згадується не один варяг на ім’я Аскольд, а три однойменні особи. Адже «ВК» одно-

значно вказує на д.29: «Старі перекази повідують нам, що приходив на Русь інший

Аскольд і що було три Аскольди варяги».

Відтак, ім’я першого Аскольда помічаємо на д.6е: «Тут бо вперше варяги при-

йшли на Русь (ІV ст.). Аскольд силою погримів князеві нашому (Святояру) і розбив

того». І це узгоджується з попереднім виразом д.4б: «Києву ж дана частина мала, там

бо всілися варяги, які захопили владу після венеда Святояра». Цей Аскольд був з

варягом Кнудієм, як сказано на д.29: «А перший Аскольд приходив до нас із Кнудієм

через двісті років після Алдоріха і хотів правити нами». Зважаючи на те, що Алдоріх,

як ватажок готів, міг бути на півдні Руси у часи першого приходу вестготів у другій

половині ІІ століття, то Аскольд-1 з Кнудієм були у другій половині ІV століття,

тобто після перемоги над готами венеда Святояра: «І була славна подія од приходу

слов’янського люду на Русь тисяча третього року… Тоді Святояр був єдиним князем»

(д.4б). А перемога князя Святояра була у 363 році, якщо рахувати від приходу до

Карпат у 640 році до н.д. Отож перший прихід варягів стався десь у 365 році (тобто

між 363 і 375 роками, бо у 375 році згадується вже руський князь Бож).

Ім’я варяга Аскольда-2 бачимо в 660 році на д.7г: «Тут бо через тисячу триста літ

од Ісходу Карпатського (640 р. до н.д.) Аскольд злий прийшов на нас». І це узгоджу-

ється з подальшими словами д.6е: «Аскольд і пізніше Дір (та Аскольд-3) усілися на

наших землях», бо грек Дір і його воєвода Аскольд-3 з’явились у Києві у 860 році,

згідно з «Літописом Руським».

Ім’я варяга Аскольда-3, як вже сказано, згадується на д.6е разом з грецьким куп-

цем Діром. Про це сказано також на д.29: «І сей Аскольд-3 є варяг озброєний, щоб

охороняти еланських (грецьких) купців, що ходили до Дніпра-ріки. І се Дірос купець

еланський, кажуть, присмирив наших і був на престолі цьому києвському раніше його.

І се Аскольд забив Діроса, і є він один на місце те престольне».

У подальшому Аскольд-3 вже після того, як убив грека Діра і захопив Київ, ходив

по Дніпру з варягом Ереком і зазивав русичів до походу на Візантію. Перший похід

відбувся 18–25 червня 860 року, другий – у 866 році, згідно з «Літописом Руським».

Щоправда, про похід на греків «ВК» не згадує, тож і час написання «ВК» закінчу-

ється 860 роком.  

ВАРЯГ ЕРЕК

Серед суттєвих помилок варто зазначити ті, що призвели до неправильного дату-

вання часу написання «Велесової книги», – це згадка про так званого варяга Рюрика.

В автохтонному тексті немає згадки про варяга Рюрика, натомість є варяг, зазна-

чений як Ерек (д.8, д.14, д.29), Ерке (д.8(27). Згаданий разом з варягом Аскольдом,

цей варяг Ерек (Йорк) помилково був сприйнятий першим перекладачем «ВК» як

Рюрик. Але згідно з іншими літописними джерелами достеменно відомо, що так

званий варяг Рюрик ніколи не ходив по Дніпру і ніколи не був у Києві, як сказано

у «ВК» про варяга Ерека. Відтак у авторському перекладі відновлена відповідність:

ім’я варяга виправлене (згідно з автохтонним текстом «ВК»), щоби не ототожнювати

його з вигаданим у «Повісті минулих літ» так званим новгородським князем «варя-

гом-Рюриком», чий вигаданий родовід не збігається з жодним Рюриком, що були

відомі в Середньовічній Європі.

Про вигаданого Рюрика варто сказати детальніше. Згідно з дослідженнями акад.

Б. Рибакова і акад. Д. Лихачова, новгородський варяг Рюрик з братами Синеусом і

Трувором вигадані для престижу, щоби підвищити вагомість Новгорода на противагу

Києву, котрий має трьох легендарних братів, засновників міста. До того ж «ВК» за-

значає, що «ті варяги зовсім не князі, а воїни прості, і силою захоплювали владу, як

сей Ерек, що прийшов» (д.29).

Нагадаємо, що російський академік Б. Рибаков зауважував, що Синуес і Трувор,

зазначені в літопису як брати Рюрика, насправді не існували. Бо Синеус не міг бути

білоозерським князем у 862–864 роках, оскільки археологічні дослідження міста

Білоозерськ простежуються лише після Х століття. Рибаков довів, що ім’я Синеус

– це перекручене «свій рід» (швед. «sine hus»), а Трувор – «вірна дружина» (швед.

«thru varing»). Відтак вигаданий Рюрик був не з «братами», а зі «своїм родом» та

«вірною дружиною». Таким чином, на тлі вигаданих братів постає й сам Рюрик

вельми сумнівно.

Не секрет, що історія Московії базується на вигадках. Одна з них – вигадка про

варяга Рюрика – пересічного розбійника, вандала й грабіжника, звеличеного мо-

сквитянами до рангу державотворця: «Рюрик – літописний засновник державності

Руси, варяг, новгородський князь і родоначальник княжої, згодом царської, династії

Рюриковичів». Але багатолітні старання московських істориків притулити «новго-

родського варяга-Рюрика» до якоїсь європейської династії не увінчалися успіхом.

Новгородський князь Рюрик – це одна з мильних бульок так званої «імперської»

амбіції Москви. Отож пам’ятаймо, що ніякого новгородського князя варяга Рюрика

ніколи не було ані в Новгороді, ані деінде на землях Стародавньої Руси, і це ім’я має

бути вилучене з усіх підручників з історії України-Руси.

Зауважимо, що вигадку про новгородського князя «варяга-Рюрика» вніс до

Руського літопису Мстислав (син Володимира «Мономаха», київського князя і

правителя всієї Руси), під час княжіння у Києві і редагування літопису на власний

розсуд. «Повість минулих літ» написана до 996 року Анастасом Корсунянином і в

наступному зазнала три редакції, що визнано провідними вченими, дослідниками

літописів. Перша редакція «Повісті» 1037 р. з доповненням діянь Ярослава-Георгія

зроблена Нестором-Ларіоном-Никоном (з подальшим його літописанням на по-

садах пресвітера, митрополита, а згодом ігумена Києво-Печерського монастиря з

літописним зведенням 1073 р. та подальшими доповненнями літопису аж до смерті

1088 р.); друга редакція «Повісті» 1112 р. зроблена ігуменом Києво-Видубицького

монастиря Сильвестром за наказом кн. Володимира «Мономаха», який сфальшував

собі народження від візантійської принцеси Марії (дочки імператора Костянтина

ІХ Мономаха); третя редакція «Повісті» 1117-1127 рр. зроблена Мстиславом (си-

ном «Мономаха»), що прибув до Києва у 1117 р., посів київський престол по смерті

батька 1127 р. і вніс до «Повісті» за власним уподобанням варязький родовід князів,

приписавши князю Ігорю (сину Олега «Віщого») походження від варяга Рюрика»

(Д. Берест «Літописні непорозуміння», с. 21).

Як зазначають дослідники літописів, уперше ім’я Рюрика згадане в «Житії святого

князя Владимира», де йшлося про «внука Олъжиного (княгині Ольги) і правнука

Рюрика». Щоправда, історикам невідомі джерела родоводу так званого князя Рюрика,

за винятком хіба що невдалої спроби ототожнити його з вікінгом Рориком Ютланд-

ським із Західної Європи. Однак немає жодних, навіть побіжних, свідчень про похід

Рорика Ютландського в землі східних слов’ян, а версія про його причетність до «за-

кликання варягів до Новгорода» базується виключно на лінгвістичній схожості імен.

За цією версією, вигаданий «новгородський Рюрик» буцімто з династії Скьйоль-

дунгів, брат (чи племінник) вигнаного датського короля Харальда Клака, котрий в

826 році отримав притулок на узбережжі Фризії з центром в Дорестаді. Вперше ім’я

Рорика згадується в 845 році у зв’язку з нападом на землі Фризії, а у 850 році Рорик

воює в Данії проти датського короля Хорика-I, а потім грабує Фризію та міста по

річці Рейн. У 873 році Рорик дає клятву вірності Людовику Німецькому, а у 882 році

імператор Карл «Товстий» передав Фризію Готфриду, племіннику Рюрика, вочевидь,

після смерті останнього. Відтак, про перебування Рорика на землях слов’ян немає

ніякої згадки, тож і одіозна особа літописного «Рюрика» не що інше, як вигадка.

Здавна виникали сумніви щодо хронології закликання варяга Рюрика до Нов-

города (спершу русичі вигнали варягів, а потім у тому ж 862 році знову закликали

до себе), а також щодо реальності самої особи літописного «Рюрика» та його братів.

Сумнівною була й сама ідея «закликання варягів» – володарів-іноземців. У наукових

колах вважається, що версія про іноземне походження перших правителів Руси – це

«антинаукова норманська теорія», яка покликана довести, що слов’яни були неспро-

можні створити власну державу.

Насамкінець зауважимо, що вивчення етнічних витоків українців-русичів, за-

карбованих у «Велесовій книзі», є нагальною потребою сучасних українців для збе-

реження своєї національної свідомості і свого історичного місця на землі славетних

пращурів.

Міфи та легенди

Про створення Землі

Здавна, як землі ще не було, всюди була вода. Не було і нас ще. А чорт жив десь так у хатах, хтозна-де жив. Дак Бог прийшов до чорта та й повів чорта до Дніпра, щоб пурнув 1  да виніс піску в руці. Він пурнув, так не винесе — вода вимиє: оце що набере піску, то вода й вимиє з руки. Дак Бог повів його до другого, до мільшого, дак він відтіля виніс піску. Дак Бог тим сіяв тут усюди по тих водах, дак стало вже сухо і світ став… Кажуть люди cтapі, що так було.

Про дощ

Бог має особливі склади дощу на краю світу… Коли з’являється потреба пускати дощ на землю, Бог посилає пророка Іллю і глухого янгола. Вони набирають дощ у хмару і розносять його по світу. При цьому буває нерідко так, що як почнуть вони пускати дощ, то пускають його безперервно декілька днів поспіль. Так стається тому, що глухий янгол запитує в Бога, куди потрібно пускати дощ. Бог каже йому: «Ходи там, де чорно»; а він, не розчувши, ходить там, де вчора. Бог каже: «Іди туди, де просять», а він, не розчувши, іде туди, де косять. Бог каже: «Іди туди, де ждуть», а він, не розчувши, іде туди, де жнуть.

Чому буває сумне сонце?

Жив собі чоловік та жінка, які мали сина і дочку. Дочка була найкраща в світі. Ось одного разу сонце вкрало її собі за жінку. Після цього брат пішов її шукати туди, де заходить сонце. Сестра побачила і вибігла до нього та й каже: «Сховайся в льох, бо як прийде сонце, то запече тебе». Брат швиденько заховався в льох. Коли прийшло сонце, то воно роздягнулось і повісило свої ризи на льосі та й пішло в хату. Сестра, побачивши, що сонце повісило ризи, швиденько побігла до брата, який чуть не вмер від жари. Тоді сестра відлила його водою, і вони пішли в хату. Вони привітались з сонцем, посиділи, поговорили, а тоді сонце просить брата, щоб він пішов за нього на небо на один день. Він згодився, надів ризи і пішов на небо. Коли виліз, то він пішов на ті місця, де сонце снідає, обідає та вечеряє, побив миски, порозкидав ложки; зловив вітра та мороза, набив їх за те, що перешкоджали йому в дорозі. Злазячи з неба, поламав драбину; прийшов до хати, де спало сонце, скинув ризи і разом з сестрою втекли. Коли сонце встало і хотіло скоро вилізти на небо, то ніяк не можна було. Поки воно лагодило драбину, то брат із сестрою вже втекли.

 Сонце побачило безладдя на небі, було цілий день голодне, то так було розсердилось, що цілий тиждень не показувалось людям.

Про зоряний Віз

Колись дуже давно, а де саме — невідомо, та трапилась велика посуха; така посуха, що не тільки в річках та озерах, а навіть і в колодязях повисихала геть-чисто вся вода, і люди без води почали хорувати2  та мерти. В тім краю, де ото трапилась така посуха, та жила одна вдова, а в тієї вдови була всього-на-всього одна дочка. Захорувала вдова без води, і дочка, щоб не вмерла її мати, взяла глечик та й пішла шукати води. Де вона її шукала, хто її знає, а тільки десь-то найшла. Набрала в глечик і понесла додому. По дорозі натрапила на одного чоловіка, що вмирав без води; дала йому напитись і тим одволала його од cмepті. Далі натрапила вона на другого, такого ж саме; потім на третього, четвертого і, вкінець, на сьомого. Всім давала пити і всіх одволала3  од смерті. Води зосталось у неї тільки на самому дні.

 Йшла вона, йшла та по дорозі сіла відпочивать, а глечик поставила коло себе на землю. Коли в той час де не взявся собака. Хотів, мабуть, теж напитись та й перекинув глечик. Коли перекинувсь той глечик, то з нього вилетіло сім зірок великих і восьма маленька та й поставали вони на небі.

 Ото ті зірки і єсть Віз або душі тих людей, що дівчина їм давала пити, а восьма маленька (дід показав близько біля воза маленьку зірку), так то душа собаки, що перекинула глечик. Так ото Бог на те їх і поставив на небі, щоб усі люди бачили, яка щира була тая дівчина, а за її щирість бог послав дощ на ту країну.

Про вітер

Молотив один господар. Як змолотив, розпочав віяти4  зерно і ані, дай Боже, звіяти; він собі стане на тім боці, і вітер також по тім боці дує; він стане на другім боці, і вітер по другім боці дує; так йому все помішав, що не міг cі ради дати. Відтак розсердився, схопив ніж і верг   ним, а ніж десь ізчез. Від той хвилі вже тому ґазді вітер не перешкоджав, але вже му ся нич не вело. Іде той господар раз в дорогу, приходить до одного села, там ся лише в єдиній хаті ще світить, а в тій хаті мешкав  той вітер, що за ним тот ножем верг, і тот  ніж єму ся в литку зап’яв,  а тот вітер не міг його собі вийняти. Приходить той господар до тої хати і проситься на ніч, а тот йому відповідає: «Як же я тебе маю на ніч прийняти, коли мені ти ніж у литку вп’яв». І не хотів його прийняти доти до себе на ніч, доки йому не вийняв того ножа з-за литки.

Про вогонь

Вогонь одного господаря здибався10  з вогнем другого господаря, й вони почали між собою говорити. Перший каже: «Мені добре в мого господаря, бо він гарно обходиться зо мною — коли треба, то кладе гарних дровець, а як не треба, то бере чистої водиці й мене заливає. Так що мені добре». Другий каже: «Мені дуже зле, бо господар дає погані дрова, а коли мене не треба, то заливає помиями. Ото я хочу йому відомстити тим, що піду гуляти по його господарстві». Перший каже: «Коли будеш гуляти, не спали там колеса мого господаря, яке знаходиться на подвір’ї твого».

От вночі розпочалась пожежа в другого господаря, й згоріло все, а колесо першого викотилося та й залишилося.

Чому пес живе коло людини

Давно, дуже давно пес жив собі самітний. На кінець надокучило йому все самому блукати в лісі й вирішив собі знайти друга-товариша, з котрим би жив. Але хотів, аби сей його товариш був найсильніший з усіх тварин.

Лісові звірята радили йому піти до вовка. Пішов пес до нього й каже:

— Вовче, брате, жиймо в’єдно!

Вовк одповів:

— Чому би ні!

Зачали жити в’єднo. Раз, як ночували в лісі, вчув пес якийсь шелест і зачав трястися-боятися. Пробудив вовка, а той йому каже:

— Будь тихо, бо прийде ведмідь та з’їсть нас!

Тоді здогадався пес, що ведмідь сильніший за вовка. Пішов до ведмедя й каже:

— Ведмедю, братику, жиймо в’єднo!

— Коли в’єднo, то в’єдно, — відповів ведмідь.

Минула коротка доба. Раз на зорях вчув пес якийсь шелест і зачав боятися. Пробудився ведмідь та й сказав:

— Затягнімся в корч, бо ще надійде лев та роздере нас обох!

Подумав пес, що лев має бути сильнішим. Лишив ведмедя й пішов до двору короля лева.

— Леве, Леве, королю звірів, жиймо в’єднo!

— За слугу прийму тя, — відповів лев.

Пес зостався з ним. Раз так понад вечір зачав пес боятися й зачав вити, гавкати. Вибіг лев з палати й каже йому:

— Мовчи, бо ще надійде людина й застрілить нас обох!

Пес замовк, але зараз здогадався, що та людина має бути сильнішою, коли її лев боїться.

Пішов пес до людини і пристав до служби в неї. Від того часу й живе пес з людиною.

Берегиня

Йшли і йшли люди до Сварога та Берегині зранку й до вечора: подивитися на хатину, на піч і жорна, скуштувати того дива, що хлібом зветься й схоже на Сонце.

І нічого не таїв од людей Сварог, все показував і пригощав хлібом. Їли вони той хліб і казали: «Хочемо й ми піч мати та хліб пекти».

І казав їм Сварог: «Спочатку кутини будуйте, виходьте з печер та бурдеїв. Годі скніти в темряві та холоді. Час жити в світлій хаті…»

Тоді просили його люди: «Навчи ставити ті кутини».

І сказав їм Сварог: «Ось піду я від коша до коша показувати, як ставити хатину, як піч мурувати, як жорна тесати».

«Коли ж се буде?» — нетерпляче доскіпувалися люди.

«Ось тільки закінчу ткацький верстат будувати».

«А що воно таке?»

«Се таке, що на ньому ткатимете полотно так, як навчить вас Берегиня».

Тоді промовляла до людей Берегиня:

«Ось годі вам, люди, ходити в диких шкурах. Треба ткати біле м’яке полотно та ходити в білій одяганці, як личить дітям Білобога. Я навчу вас, люди, як з конопель куделю робити, як нитку сукати, полотно ткати, як його вибілювати та вишивати».

Люди слухали й раділи. Та надходила ніч і страх виповзав на Землю з усіх шпарин. Бо починала Земля трястись і гойдатися. То лютував Чорнобог. Він шаленів, метався в своєму похмурому Підземному Царстві, несамовито гупав усім тулубом своїм у Землю, намагаючись її розвалити чи перевернути. Та — дарма.

Тоді гримів його трубний голос:

«Он Сварог вже навчає людей кутини білі ставити, печі мурувати… А Берегиня хоче вдягати людей в біле полотно, аби відлякувати моє чорне військо, що боїться усього світлого. Тож мушу якнайскоріше знищити і Сварога, і Берегиню, і творіння їхнє…»

І зійшлися Чорнобог і Мара, і стали вони нутрощі свої спорожняти. І з тої твані смердючої вродилося ціле стадо ящерів — чорних панцирних потвор.

І повелів їм Чорнобог іти на Землю й розтоптати хатину Сварога й Берегині, і їхню піч, і жорна, і їх самих разом зі Сварожичами.

Тоді здригнулася й загупотіла Земля, коли по ній важко полізли чорні ящери. Вони нестримно — тупою панцирною лавою — сунули на білу хату Сварога й Берегині.

І вихопилися назустріч потворам хоробрі Сварожичі, але їхні двогострі мечі відскакували від зроговілого панцира ящерів і сини Сварога мусили відступити геть. Не зміг зупинити Чорнобогове військо і бог Сварог — він кидав у плазунів палаючі смолоскипи, проте їхній панцир не горів і не пікся.

І коли загрозливо наблизились ящери й мали ось-ось розчавити першу на Землі хатину, з неї вийшла Берегиня. Вся в яскраво-білому вбранні, з червоними, вишитими на білому полотні «стрілами Перуна» та «соколами». Богиня здійняла догори руки — і… чорне військо враз зупинилося, ніби заворожене білою красою.

Тоді Берегиня сміливо рушила з піднятими руками на ящерів, і вони стали понуро відповзати.

І йшла вперед богиня в білому сяйві своєму, і відкочувався назад чорний морок потвор. І тоді загнала Берегиня чорних ящерів у річку Рось. І закишіла вода від них, і почорніла, і загнила вмить. І сморід дійшов до Вирію, і в гніві великому Білобог — творець Росі — змахнув чарівною рукою своєю — і тої ж самої миті панцирні потвори перетворились в скелі, що обрамили береги цієї річки.

І Краса засяяла довкруж, і Берегиня була богинею Краси і захисницею її. І пішла по Землі слава про Берегиню як захисницю Білої Хати. І стали люди її віншувати і молитись їй, захисниці дому людського від чорних сил. І, навчившись робити полотно, стали роси, і гукри, і кияни вишивати не тільки «стріли Перуна» та «соколів», а й Берегиню з піднятими в захисному пориві руками, і почали вони вирізьблювати образ Великої Охоронниці на дверях, на вікнах, вишивати її постать на рушниках, на сорочках, аби Берегиня захищала їх від усього злого завжди й повсюдно.

Дажбог і Жива

І тоді Сокіл-Род мовив до Білобога й Перуна:

«Негоже нам, богам, залишати дітей своїх напризволяще, мусимо допомогти їм».

І зніc Творець Золотий Жолудь і Золоте Зернятко. І повелів Білобогові посадити їх на Землі й полити Живою Водою.

І зробив так Білобог.

І сталося диво: з Жолудя виріс крислатий Дуб, вершиною якого був небаченої вроди юнак, що спав міцним сном. А Золоте Зернятко спородило пишний Житній Колос, вершиною якого була чарівної вроди дівчина, що спала міцним сном.

І враз поповзли дві змії по Житньому Колосу й по Дубові. То Чорнобогові слуги кинулись кусати юнака і юнку, аби вони ніколи не прокинулися зі сну. Та вдарив блискавкою Перун — і тої ж миті обидві зміюки перетворилися у в’юнкі стебла рослини, яку згодом назвуть плющем. І прикрасила рослина-плющ стовбур Дуба та стебло Житнього Колоса.

А Сокіл-Род злетів з Прадуба й вдихнув життя у вуста юнака. Так само передав він свій дух і дівчині. І враз обоє — юнак та юнка — почали дихати, ожили, розплющили очі і в один голос мовили:

«Як довго ми спали!»

І сказав сокіл:

«Ви спали вічність. Тепер я даю вам вічне Життя».

І повелів їм творець прийти до Вирію. І довго йшли вони пустельною Землею серед напівтемряви й пронизливого холоду. І таки прийшли у світлий Вирій, де співали пташки і було тепло. І стали вони перед Прадубом, на вершечку якого сидів Сокіл-Род.

І сказав Творець юнакові:

«Ти є Дажбог. Найщедріший бог, бо щедро засаджуватимеш землю лісами, гаями, травами, квітами, заселятимеш звіром і птаством та чим зможеш і зумієш».

І сказав Сокіл-Род дівчині:

«Ти є Жива. Богиня Життя. Бо засіватимеш землю житом, пшеницею та всім, чим зможеш».

І сказав Сокіл обом:

«Ви є чоловік і жінка. Ви народжуватимете богів і людей, аби і Вирій, і Земля не були пустельними, як того хоче Чорнобог. Будете ви щедрими на віддавання, творитимете Добро і Красу на Землі і у Вирії — на зло всьому темному царству. А тепер вкусіть молодильні яблука і скупайтеся у Священному Озері».

Вкусили Дажбог і Жива молодильні яблука й стали безсмертними.

Скупалися вони у живій воді й стали вічно молодими.

І були вони готові прикрашати й збагачувати Світ.